Життя на карту - Андрій Кокотюха

– Я вдова слідчого.

– Тим більше, – тепер Харитонов говорив сухо, рубаними фразами. – Звітувати про результати роботи поліцейські повинні лише своєму начальству. Субординація, голубонько моя. Ви, хай би як прикро це не звучало, особа цивільна. Маєте право цікавитися, як ми, колеги й друзі, шукаємо вбивцю вашого чоловіка. Проте жоден із тих, хто служить у цьому приміщенні, включно зі мною, не має повноважень звітувати вам. Хочу хіба що запевнити, і маєте моє чесне благородне слово: щойно результат буде і вбивцю заарештують, ви дізнаєтесь про це першою. Я особисто принесу вам добру звістку. А тепер, голубонько, не вважайте за хамство, – він підвівся, – та маю чимало важливих справ. У тому числі щодо слідства, яким ви справедливо переймаєтеся.

Анна лишилася сидіти.

Руки крутили хустку за краї.

– Ви мене відпроваджуєте?

– Хіба що маєте інші питання. Які я в змозі вирішити на вашу користь.

– Маю.

Харитонов знову сів, прокашлявся:

– Ну, прошу.

– Я лишилася без засобів для існування. Не секрет, що до одруження трохи вчителювала. Давала приватні уроки німецької та французької. Перші роки подружнього життя також займалася цим. Згодом облишила, вирішила повністю присвятити себе чоловікові. На той момент Іван… Дем’янович уже отримував пристойну платню, його почали цінувати. Так склалося, що заощаджень майже не робив.

– Прикро. Але, голубонько моя, поліцейське управління не в змозі призначити вдові слідчого Вольського довічну пенсію. Аби ще він загинув на службі. Тоді можна було б щось для вас зробити. Та й то…

– Іван загинув на службі.

– Його пограбували і вбили. Ви ж на власні очі бачили це, – Харитонову починав уриватися терпець.

– Не зовсім так. Убивство, яке сталося на моїх очах, було ретельно підготованим. І вбито мого чоловіка саме через розслідування, яке він почав за десять днів до того. Врахуйте цю обставину – і матимете доказ: Іван Вольський загинув на службі.

Говорячи так, Анна скрутила хустку у вузол.

Поставила на стіл.

Якщо придивитися краще – вузол нагадував собачу фігурку.

Правду казала Христина.

Після почутого господар кабінету справді зробився схожим не на комаху-цвіркуна, а на рибину. Холодну, мокру, слизьку, з вибалушеним поглядом. До всього ще й хижу – дивився так, немов збирався напасти і з’їсти слабшого.

Тільки ж він мене недооцінює, і не лише він, переможно подумала Анна.

– Зволите пояснити свої слова? – процідив Харитонов.

– Для того й напросилася вчора до вас на прийом. Про такі справи найкраще говорити з поліцейським у відповідній обстановці.

– Я мав про вас іншу думку.

– Невже? – брови Анни стрибнули вгору. – Яку саме? Б’юся об заклад – не мали жодної, Юлію Марковичу. Для вас, як і для решти, я лише дружина одного з кращих слідчих розшукової поліції. Мила, привітна, невисока на зріст. Голова з порцеляни, у голові – тирса. Ви ж такої думки про жінок?

– Прошу без новомодних емансіпе, – кинув Харитонов. – Моя дружина так само почала читати різні журнальчики. То все йде з Європи. А я завжди знав і казав: Європа – зло, розпуста й різні надмірності.

– Обійдемося без подібних дискусій. Тим більше, вони не стосуються нашої справи жодним боком.

– Нема ніяких наших справ.

– Є. Ви про це ще не знаєте. Але – є. І я прийшла, аби розказати про них. Тому відразу розкрию карти. Мені прикро, не дуже приємно, навіть не дуже годиться говорити в цьому кабінеті такі речі. Виправдовує мене одна-єдина обставина: я любила свого чоловіка. Люблю досі й кохатиму далі. Таким, яким він був. А був Іван Вольський звичайною собі людиною. Пересічною. Хорошою, втім – без особливих талантів. Розумієте?

– Не зовсім.

– Злочини, розкриття яких принесло Іванові славу, просування службовими сходами й посада – моя заслуга.

Анна мовила так просто, що попервах Харитонов не зрозумів почутого. Чекав продовження. Вона мовчала, і нарешті до господаря кабінету почало доходити. Реакція виявилося аж надто дивною. Підскочив, наче знизу сильно вдарила розтиснута пружина. Зробив коло круг столу, широко ступаючи й тим самим знову нагадавши тонконогу комаху. Далі зупинився під царським портретом, уклякнув, подивився на зображення, мовби питаючи поради. Нарешті повернувся на своє місце, але не сів – став за стільцем, стиснув спинку. Ще трохи – замахнеться, пожбурить чи в Анну, чи – об стіну.

Отака метаморфоза сталася менше ніж за хвилину.

– Зараз ви, голубонько моя, хочете сказати: розкривали злочини замість чоловіка? І я мушу в таке повірити?

– Я допомагала йому, – Анна сиділа спокійно, реакція Харитонова несподівано для неї самої додала їй упевненості. – Особливі сищицькі таланти йому приписали борзописці на кшталт Гліба Коваленка. Нема нічого складного в тому, аби розкрити кабацьке вбивство. Один п’яниця загнав ножа в живіт іншому, такому самому. Часто навіть не тікає й не завжди пам’ятає, що зробив і чому. Побутові справи Іванові Вольському, як більшості його колег, давалися легко. Це була його вершина. Проте я вирішила: мій чоловік має право претендувати на більше. Якщо ви зараз скажете: жінкам дуже просто влаштуватися на поліцейську службу, збрешете найперше собі.

– Ще раз, пані Вольська, – жодної більше голубоньки, все зайшло надто далеко, аби можна було віджартуватися чи знизити градус розмови. – Ви прийшли, аби заявити: ваш покійний чоловік, підвищений мною ж до посади мого особистого помічника, розкривав злочини не сам? А без вас Іван Вольський таких успіхів не досягнув би? За життя був нездарою, непридатним до поліцейської служби?

– Так. І не зовсім так.

– Припиніть! – Харитонов ляснув долонею по столу. – Годі вже мене плутати! Морочите голову, знати б пощо! Так, не так, не зовсім так! Чого ви взагалі хочете від мене!

Анна готувалася до подібної реакції. Сиділа прямо, рівно, непохитно. Так стримлять скелі, об які з гуркотом розбиваються хвилі найсильніших морських штормів.

– Я допомагала чоловікові, – повторила вона. – Якщо хочете, якщо слово консультант зрозуміліше вам – нехай. Нездарою Іван у жодному разі не був. Доведеться вам повірити мені на слово: з повним нікчемою я б своє життя не пов’язала.

– Тобто ваш чоловік був не повним нікчемою?

– До слів чіпляєтесь. Я чудово вас розумію, не гніваюся.

– Гніватися? Вам? На мене? – Харитонов тицьнув себе пальцем у груди. – Здається, я здогадався. У вас помутніння від горя. Ви уявляєте себе власним чоловіком, якщо можна так сказати. Ви болісно переживаєте втрату, це сталося