Життя на карту - Андрій Кокотюха
– Не намагаюся, – Анна далі зберігала спокій. – Вже сказала. Дуже гарну, мудру фразу почула щойно: стрибнути вище голови. Краще про Івана та його здібності не скажеш. Є люди, і таких більшість, котрі на своєму місці справді не здатні робити більше, ніж роблять. Він працював… служив тією мірою, якою вмів. Генієм, яким його з певного моменту почали вважати, не був. Мені не потрібен геніальний супутник життя. З геніями непросто, Юлію Марковичу. Але там, де в нього не виходило, де він грузнув, я дозволяла собі трошки підказати.
– Чудово, – Харитонов схрестив руки на грудях, поворушив пальцями. – Балакаєте ви густо, наче мережива свої плетете. До речі, плетиво ваше вище всяких похвал. Серветки, зроблені вашими руцями, лежать у мене вдома у вітальні на видному місці. Ваша звичка дарувати рукоділля давно відома, дехто навіть чекає нагоди, я не жартую.
– Між іншим, рукоділля найкраще допомагає думати. Всі кримінальні справи, які зробили Івана знаменитим та піднесли його статус, я розкрила саме за плетивом. Серветка, про яку згадали… То ж була найперша справа, півтора року тому. Позаминула весна. Вбивство Лизавети Романцової, власниці галантереї на Великій Васильківській. Ви, добродію, так були здивовані успіхом слідчого, на якого не покладали надій, що прийшли до нас із візитом. На прощання я й зробила вам подарунок.
– Те вбивство розкрили ви? Знаєте, ми говоримо не про те. Ходимо колами. У таких випадках вимагають доказів. Уважно слухаю, доведіть.
– Справді, так буде правильно. Ви, шановний Юлію Марковичу, обговорюєте вдома з дружиною чи кимось із домашніх службові справи?
– Жодним чином. Поліцейська служба, шановна Анно Ярославівно, взагалі не обговорюється з тими, хто до неї не причетний. У нас забагато секретів.
– Мені б не знати! – вона сплеснула руками. – Іван довго, до останнього тримав усе в собі. Він спершу скнів у канцелярії, перекладаючи запорошені теки з купки на купку. Нарешті ви́ходив собі інше місце в цьому управлінні. Але поміняв він шило на мило. Розписували йому справи, котрі не мали жодних перспектив. Тобто простенькі: там білизну з двору вкрали, там у винну лавку залізли. Нецікаво, словом. Різниці між канцелярським щуром майже ніякої.
– Що я чую! Чоловік плакався дружині в жилетку!
– А хіба гріх? Хіба соромно висловити дружині накипіле, наболіле? Іван розумів: так кар’єри не зробить, далеко з викраденими старими панталонами-кальсонами не піде. Прагнув більшого, щиро прагнув. Та ви самі ж ось сказали: вище голови не стрибнути. Але – стрибнув. Так, з моєю допомогою. Пані Романцовій, жінці сорока трьох років, розкроїв череп грабіжник. Знайшли його за добу. Попався, бо хотів продати її срібний хрестик у трактирі на Подолі. Навіть не продати, обміняти на випивку. Нещасний волав – не вбивця, хрестик на вулиці знайшов. Не повірили. Іванові та історія муляла. Він не міг зрозуміти, чим саме. Не витримав – поділився зі мною. Мовляв, сумнів є, а ось який – хтозна. – Анна захопилася, її оповідь уже нагадувала сповідь, надто довго тримала в собі те, чим давно кортіло поділитися й навіть похвалитися. – Я попросила розказати все детально. Жертва овдовіла за три роки до того, довго не змогла бути сама, завела стосунки з тим, хто ближче, аби не шукати далеко. Молоденький прикажчик Олексій, двадцять вісім років від роду. Щоб укоротити язики пліткарям, незабаром обвінчалася з ним. Він же, молодий муж, підняв тривогу. Він же і вбив, як виявилося.
– Газети писали. З усією повагою, але – не вірю.
– А газети писали про обручку? – Анна пустила хитрого бісика. – Грабіжник нібито стягнув у жертви, до всього, обручальний перстеник. Так заявив згорьований Олексій, причому – відразу, щойно приїхала поліція. Іван, як слідчий, сам прийняв у молоденького вдівця заяву з описом украденого. Мені зайшло в голову відверто поговорити з близькими подругами вбитої. Жінка жінці довірить більше, ніж мужчині, та ще й слідчому з розшукової поліції. Слово за словом – я дізналася, що останнім часом Лизавета з молодим чоловіком не дуже мирилася. Нібито він тягав гроші з каси, вештався по ресторанах, навідував дорогих повій. Знаєте, не тих, із Ямської чи Нижнього Валу. Навіть не хрещатицьких. Є такі дами з вищого світу, нудяться, хочуть пригод, заразом підробляють. Пустила Івана по такому сліду, хай би там як це не прозвучало зараз. Він знайшов даму, я з нею побазікала. Все підтвердилося. Гулякою був Олексійко.
– Це нічого не значить, – відрубав Харитонов. – Таких повно. Не всі вони вбивають власних дружин.
– Юлію Марковичу, ви ж знаєте: він убив. Навіть знаєте, як Іван Вольський довів його провину. Не знаєте лишень: викрила вбивцю я. Поділилася з чоловіком думками. Він зробив, як сказала. І вперше від часу служби став знаменитим, його нарешті помітили. Обручка, пане Харитонов, обручальний перстеник. Грабіжник міг забрати все, що завгодно. Крім того, чого жертва не мала, – вперше не лише за час візиту, а взагалі відтоді, як сталося горе, Анна всміхнулася. – Лизавета Романцова незадовго до загибелі зняла обручку з пальця. Перстеник обтяжував жінку, як і той відверто невдалий шлюб. Вона одружилася, аби не бути самою. І нікуди від самотності не поділася. Це мені повідала дуже близька пані Романцовій людина. А я звела все докупи, на пальцях пояснила Іванові. Могла помилитися. Та бачте – висновки правильні.
Поки вона говорила, Харитонов пустив спинку стільця, слухав, походжаючи й заклавши руки за спину. Так поважний професор слухає студента, якому, попри старання, вже виніс вирок і не має наміру ставити належну оцінку. Є на те свої причини.
– Саме таким був хід думок пана Вольського, – визнав, щойно Анна скінчила. – Виявляється, він виклав мені хід ваших думок. Ви вперто хочете, аби я в це повірив. Прийняв факт, що дружина розкривала вбивства замість чоловіка, аби зробити останнього знаменитим. Ви ж задля цього прийшли, у такому намагаєтесь мене переконати? Чи ні?
– Погано виходить, – визнала вона. – Бачу й чую, не ймете мені віри. Не надто переконлива й красномовна.
– Аж ніяк, – кивнув Харитонов. – Але з поваги до Івана Дем’яновича,
