Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Це були самки, що прямували до пташенят. Вони виводять пташенят у заглибленнях на крутих схилах, де ті зчиняють жахливий галас. Матері тримають знайдених черв’яків у свого роду маленькому мішечку в дзьобі. Птахів убивають, натиснувши їм на серце. У мене було троє птахів.
Таке траплялося й раніше. Так багато птахів було вбито, запечено в глині і з’їдено, так багато, що я навіть і не пам’ятаю скільки. А проте несподівано мені уявляються їхні очі — тунелі, в кінці яких чекають пташенята, і очі цих пташенят знову стають тунелями, і в кінці цих тунелів дитинча нарвала, погляд якого знову йде далеко углиб. Я дуже повільно перевертаю сітку, і птахи злітають з коротким вибухом шуму.
Мати сидить просто поруч мене, зовсім тихо. І дивиться на мене так, немов уперше щось побачила.
Я не знаю, що мене зупинило. Співчуття не вважається заслугою в арктичних широтах, цінується радше деяка бездушність, відсутність прихильності до тварин і природи й усвідомлення необхідності.
— Смілло, — каже вона, — я носила тебе в amaat.
Це відбувається в травні, її золотисто-коричнева шкіра блищить, наче вона покрита десятьма шарами лаку. На ній золоті сережки, а на шиї — ланцюжок з двома хрестами і якорем. Волосся зібране у вузол на потилиці, вона велика і прекрасна. Навіть зараз, коли я думаю про неї, вона мені здається найгарнішою жінкою, яку я коли-небудь бачила.
Мені, мабуть, років п’ять. Я точно не знаю, що вона має на увазі, але вперше усвідомлюю, що ми з нею однієї статі.
— Та все ж, — каже вона, — я сильна, як чоловік.
На ній бавовняна сорочка в червону і чорну клітинку. Ось вона закочує один рукав і показує мені руку, широку й міцну, як весло. Потім неквапно розстібає сорочку. «Йди сюди, Смілло», — каже вона тихо. Вона ніколи мене не цілує і взагалі рідко торкається мене. Але в миті великої близькості вона дає мені пити те молоко, яке, як і кров, завжди є там, під шкірою. Вона розсовує коліна, щоб я могла стати ближче. Як і решта мисливців, вона носить штани з грубо обробленої ведмежої шкури. Вона любить золу, їсть її іноді прямо з багаття, і вона намазала нею собі під очима. Вдихаючи цей запах паленого вугілля й ведмежої шкури, я підходжу до груді, сліпучо-білої, з великим ніжно-рожевим соском. Звідти я п’ю immuk, молоко моєї матері.
Пізніше вона якось намагалася пояснити мені, що у якому-небудь вільному від льоду місці може зібратися три тисячі нарвалів і як це місце вирує життям. А через місяць лід затискає їх там, і вони всі замерзають на смерть. Вона розповідала, як у травні і червні скеля стає чорною від люриків — отак їх багато. Минає місяць — і півмільйона птахів гине з голоду. Вона по-своєму намагалася пояснити мені, що за життям арктичних тварин завжди ховалися екстремальні флуктуації популяцій. І за таких змін те, що ми забираємо, означає менше, ніж ніщо.
Я розуміла її, розуміла кожне її слово. І тоді, і пізніше. Але це нічого не змінило. Рік по тому — це було за рік до її зникнення — я відчула нудоту під час рибного лову. Мені тоді було близько шести років. Я була не досить дорослою, щоб роздумувати над тим чому. Але досить дорослою, щоб зрозуміти, що так виявляє себе відчуження від природи. Що якась частина її більше вже не доступна мені тим звичайним робом, яким вона була доступна раніше. Можливо, я вже тієї миті захотіла навчитися розуміти лід. Бажання зрозуміти — це спроба повернути те, що ти втратив.
— Професор Лоєн…
Він вимовляє ім’я з тим інтересом і з тією повною бойової готовності повагою, з якою один бронтозавр поглядає на іншого.
— Дуже тямущий чоловік.
Він проводить білою долонею по щоці й підборіддю. Це добре відпрацьований рух, під час якого лунає звук, неначе дуже грубою пилою пиляють сплавний ліс.
— Інститут арктичної медицини — він його створив.
— Чому він цікавиться судовою медициною? Він став виконувати обов’язки директора Гренландського центру автопсії.
— Він починав як судовий патологоанатом. Але він береться за все, що може зробити його відомим. Він, мабуть, гадає, що це шлях нагору.
— Що його спонукає?
Тут настає пауза. Мій батько пройшов більшу частину свого життя, сховавши голову під крило. На старості літ його стали дуже цікавити мотиви, які керують людьми.
— Серед лікарів мого покоління є три різновиди. Є такі, що як і раніше працюють у лікарні або заводять приватну практику. Серед них багато чудових людей. Другі пишуть дисертації, що — ти сама знаєш це, Смілло, — є епізодичною, сміхотворною і недостатньою умовою для просування вгору.
Вони стають завідувачами відділень. Це маленькі монархи удільних князівств медицини. І є третя група. Це ми, котрі піднялися нагору і досягли вершини.
Це сказано без жодного натяку на самоіронію. Мабуть, можна було б змусити мого батька цілком серйозно заявити, що одна з його проблем полягає в тому, що він не відчуває і половини того задоволення собою, яке мав би відчувати.
— Останні метри на цьому шляху вимагають особливої напруги. Сильного бажання, амбіцій. Бажання розбагатіти. Чи здобути владу. Або ж проникнути в суть речей. В історії медицини це останнє зусилля завжди символізував вогонь. Негаснуче полум’я, що горить під ретортою алхіміка.
Він дивиться просто перед собою, неначе в руці у нього шприц, неначе голку вже приготовано.
— Лоєн, — каже він, — зі студентських часів хотів тільки одного. У порівнянні з цим усе решта — дрібниці. Він хотів, аби його визнали найталановитішим-у своїй галузі. Не найталановитішим у Данії, серед усяких селюків. Найталановитішим у Всесвіті. Професійні амбіції в ньому — це невгасимий вогонь. І це не вогник газового пальника. Це вогнище святого Ханса.
Я не знаю, як зустрілися моя мати і мій батько. Я знаю, що він приїхав до Гренландії, бо ця гостинна країна завжди була полігоном для проведення наукових експериментів. Він розробляв нові методи лікування невралгії trigeminus, трійчастого нерва. Раніше це захворювання лікували, вбиваючи нерв спиртними ін’єкціями, що призводило до часткового паралічу обличчя і втрати чутливості мускулатури з одного боку рота, так званого парезу. До хвороби, яка може вразити навіть представників кращих і найбагатших родин, що й було насправді причиною того, що мій батько нею зацікавився. У Північній Гренландії трапляється багато випадків цієї хвороби. Щоб лікувати її за допомогою свого нового методу — часткової теплової денатурації