Смілла та її відчуття снігу - Пітер Хьог
Він маленького зросту, не вищий за мене, але на ньому дуже велике сіре пальто з такими великими ватними плечима, що він схожий на десятилітнього хлопчика з мюзиклу про часи сухого закону. Обличчя у нього темне і згасле, немов застигла лава, і таке худе, що шкіра обтягує череп, як у мумії. Але очі жваві й уважні.
— Я вирішив заглянути до вас, — каже він.
— Це дуже люб’язно з вашого боку. Ви завжди заглядаєте, коли отримуєте скаргу?
— У виняткових випадках. Звичайна справа передається до районної комісії. Вважаймо, що це пов’язано з обставинами справи і вашою скаргою, яка наводить на роздуми.
Я нічого не відповідаю. Я хочу подивитися, як помічник прокурора поведеться під час паузи в розмові. Але мовчанка ніяк на нього не впливає. Його пісочного кольору очі пильно і без будь-якої ніяковості дивляться на мене. Він може простояти тут стільки, скільки буде потрібно. Вже тільки це робить його незвичайною людиною.
— Я говорив з професором Лоєном. Він розповів мені, що ви були у нього. І що ви стверджуєте, ніби у хлопця була боязнь висоти.
Його становище в цьому світі заважає мені відчувати до нього справжню довіру. Але я відчуваю потребу поділитися бодай частиною того, що мене мучить.
— На снігу були сліди.
Дуже небагато людей уміють слухати. Або якісь справи відволікають їх від розмови, або вони всередині себе розв’язують питання, як би спробувати зробити ситуацію сприятливішою, або ж обдумують, яким має бути вихід, коли всі замовкнуть і настане їхня черга виходити на сцену.
Людина, яка стоїть переді мною, поводиться інакше. Коли я говорю, вона зосереджено слухає, і нічого більше.
— Я читав протокол і бачив фотографії.
— Я кажу про інше. Є ще дещо.
Ми наближаємося до того, що має бути сказано, але що неможливо пояснити.
— Це був рух із прискоренням. Під час відштовхування від снігу чи льоду відбувається пронація гомілковостопного суглоба. Як і в разі, коли йдеш босоніж по піску.
Я намагаюся долонею зобразити цей злегка спрямований назовні обертальний рух.
— Якщо рух дуже швидкий, не досить стійкий, відбудеться незначне ковзання назад.
— Як і в кожної дитини, яка грається…
— Якщо звик гратися на снігу, не залишатимеш такі сліди, бо цей рух неекономічний, як і за неправильного розподілу ваги під час сходження в гору на бігових лижах.
Я сама чую, як непереконливо це звучить. І чекаю ущипливого зауваження. Але Раун мовчить.
Він дивиться на дах. У нього немає тику, немає звички поправляти капелюха, чи закурювати люльку, чи переступати з ноги на ногу. Він не дістає ніякого записника. Він просто дуже маленька людина, яка уважно слухає і серйозно розмірковує.
— Цікаво, — каже він нарешті. — Але й дещо… легковажно. Було б складно пояснити це неспеціалістові. На цьому важко щось побудувати.
Він має рацію. Читати сніг — це все одно що слухати музику. Описувати те, що прочитав, — це все одно що розтлумачувати музику за допомогою слів.
Уперше це подібне до того відчуття, яке виникає, коли виявляєш, що ти не спиш, тоді як усі навколо сплять. Рівно ж самотність і всемогутність. Ми простуємо з Квінніссута до затоки Інґлфілд. Зима, віє вітер, і стоїть страшний мороз. Щоб попісяти, жінкам доводиться, нап’явши над собою ковдру, розпалювати примус, інакше взагалі неможливо зняти штани, не діставши тієї ж миті обмороження.
Вже якийсь час ми спостерігаємо, як збирається туман, але коли він виникає, це відбувається миттєво, немов настає колективна сліпота. Навіть собаки зіщулюються. Але для мене не існує ніякого туману. Є тільки бурхливе, радісне збудження, тому що я цілком точно знаю, куди нам треба їхати.
Моя мати слухає мене, а решта слухають її. Мене садовлять на перші сани, і я пам’ятаю виникле у мене відчуття, що ми їдемо по срібній нитці, натягнутій між мною і будинком у Кваанааку. За хвильку до того, як силует будинку виступає з пітьми, я відчуваю, що зараз це станеться.
Можливо, той раз і не був першим. Але саме так я це запам’ятала. Можливо, неправильно, що ми згадуємо переломні моменти нашого внутрішнього життя як щось, що відбувається в окремі, виняткові миттєвості. Можливо, закоханість, пронизливе усвідомлення того, що самі ми колись умремо, любов до снігу — насправді не несподіванка, можливо, вони наявні в нас завжди. Можливо, вони ніколи і не вмирають.
Я згадую й інший туман, здається, того ж таки літа. Мені рідко доводилося бувати у відкритому морі. Я не знайома з підводним світом. Незрозуміло, чому мене взяли з собою. Але я завжди знаю, де ми перебуваємо відносно орієнтирів на суходолі.
З цього дня мене стали брати з собою майже кожного разу.
В американській військовій лабораторії «Колдуотер» на острові Байлот були співробітники, що спеціально займалися вивченням здатності людини орієнтуватися на місцевості. Там мені попалися грубі книги і довга бібліографія статей про те, що по всій землі дмуть вітри постійних напрямів, які створюють кристали льоду під певним кутом, тож навіть за поганої видимості можна визначити сторони світу. Про те, що інший вітер, майже непомітний бриз, який віє дещо вище, в тумані дає абсолютно певне відчуття прохолоди з одного боку обличчя. Про те, що підсвідомість реєструє навіть звичайно непомітне світло. Існує теорія, згідно з якою в арктичних районах людський мозок повинен реагувати на електромагнітну турбулентність магнітного полюса Землі, що знаходиться поблизу від Буха Фелікс.
Усні доповіді про те враження, яке створює музика.
Моїм єдиним братом по духу є Ньютон. Я була схвильована, коли в університеті нам розповіли про те місце в Principia Mathematica, Книзі першій, де він, нахиливши відро з водою і використовуючи похилу поверхню, доводить, що всередині і навколо Землі, яка обертається, і Сонця, яке обертається, і танцюючих зірок, які не дозволяють знайти яку-небудь постійну точку відліку, систему координат і точку опори в житті, є Absolute Space — Абсолютний Простір, те, що залишається нерухомим, те, за що ми можемо вхопитися.
Я розцілувала би Ньютона. Пізніше я впала у відчай від критики Ернстом Махом експерименту з відром, тієї критики, яка стала основою праць Ейнштейна. Тоді я була молодша і вразливіша. Сьогодні я знаю, що вони лише хотіли показати, що
