Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Добрий день. Старший лейтенант Тарасюк. Солом'янське райуправління. Карний розшук.
Здавалося, що Сашко стріляв у «таркальника» з усіх можливих видів зброї. Не тільки вогнепальної. І вижити шансів не залишалося.
— Зараз я окуляри одягну, — стурбовано сказав старий. — А двері наче й зачиняв…
«Ти диви, — посміхнувся по думки, — вижив. І навіть не поранило».
Почулося шарудіння, щось клацнуло, а потім знову голос:
— Усе точно. І посвідчення начебто справжнє.
— А ви сумнівалися?
— Зараз, юначе, всякого буває. Завжди треба пильнувати. Світ складний, суперечливий і часто небезпечний.
— Сто процентів, — погодився Сашко. — 3 ним краще не жартувати. Здоровішим будеш.
— І цілішим, — підхопив ідею «шаркальник». — А ви ж чого до мене?
— А я й не до вас, — жартівливо мовив старший лейтенант. — До Антона Свідерського. А ви, до речі, хто такий? Наскільки мені відомо, власниця цієї квартири — Яременко Олена Григорівна.
— Я її батько, — знову почулося шарудіння. — Ось, будь ласка, дивіться: Яременко Григорій Степанович. Олена Григорівна зараз у довгостроковому відрядженні в Австралії. А я стежу за порядком.
— Свідерський її квартирант?
— Так.
— Що про нього можете сказати?
— Поганого нічого. Як квартирант — просто ідеал. У квартирі завжди порядок. Компаній ніяких не водить. Не бешкетує. Гроші платить вчасно… Платив…
— Що це значить?
— А ось що, — голос «шаркальника» зазвучав роздратовано.
— Дивіться. Ми з ним домовились, що кожного шостого числа він залишає гроші за хлібницею. Притискає їх до стіни. Я коли прийду, тоді й заберу. Він, знаєте, людина творча. Постійно десь зайнятий. Нащо, думаю, обтяжувати його цими зустрічами? Коли прийду — тоді й прийду. Провідаю собі тихенько квартиру, обдивлюся, гроші заберу — і місяць мене немає. А це ось сьогодні прийшов, а за хлібницею — порожньо.
— А ви йому не дзвонили?
— Ні, але сьогодні подзвоню. Дізнаюся, що сталося.
— А який він як людина?
— Одразу й не скажеш…
Лисиця не бачив, що відбувається біля вхідних дверей, але все чув. Виходить, наче підслуховував. Але не через бажання, а з безвиході. Хоча… Розмова могла дати щось цікаве.
— Наче й щирий, привітний, люб’язний, — вів далі «гість», — але відчувалося, що все це якесь штучне. Награне. Фальшиве.
— Він же актор. Може, майстерність шліфував?
— Знаю, що актор. Але все одно: щось було в ньому не так. Мені весь час здавалося, що він щось приховує. Я за своє життя людей набачився. Університетів хоч і не закінчував, а людину вивчити встиг. І вздовж, і впоперек. А особливо — те, що всередині. Повірте, я відчуваю кожного. І вас-от — у тому числі.
— Ну, мене не обов’язково, — почав грати Сашко, — заборонено Законом «Про міліцію». І Кримінальним кодексом. Ви більше про Свідерського.
— Добре, — погодився «гість». — Антон мені здавався людиною з подвійним дном.
— А чому ж його не поміняли? Знайшли б іншого.
— Я з ним не домовлявся. Оленка привела. Це її квартира. Її вибір. Та й він, що належить, завжди виконував. І гроші платив справно. Затримок не траплялося. Крім сьогодні…
— Тобто нічого дивного за ним ви не помічали?
— Дивного наче ні. Те, що нікого не водив до себе, жив тихо, самотньо, мені ж іще краще. Спокійніше.
— А про життя своє нічого не розповідав? Може, вороги були в нього? Заздрісники. В акторському середовищі це трапляється часто. Може, гроші кому позичав? Або в кого? Чи погрожували якось?
— Нічого такого й близько. В усякому разі, мені невідомо. За сказане можу поручитися. А більше…
— Дякую. А ви не могли б мене представити сусідам знизу? Хочу запитати ще їх, може, чим допоможуть. Живучи знизу, часто можна почути, що відбувається в квартирі нагорі: про що кричать, коли сваряться, коли гупають вхідними дверима, як поводяться взагалі.
— А…
— Якщо тебе хтось знайомить, люди швидше розкриваються, стають привітнішими, ніж тоді, коли ти офіційно представляєшся у вічко дверей.
— Ну, гаразд. Зараз ще до кімнати тільки зайду.
— Я поспішаю. Тому краще ходімо зараз, а свої справи зробите без мене.
— Ну… добре. А чому ви цікавитеся Антоном?
— Гуп, клац, — почув Лисиця замість відповіді міліціонера.
«Молодець Сашко, — подумав, крадучись до вхідних дверей.
— Досвід і кмітливість на правильному місці».
Замок відмикав надобережно.
