Овернський клірик - Андрій Валентинов
— Єпископ думає інакше. Він просто використовує ваших шибеників…
— Ми не шибеники! — де Гарай навіть підстрибнув від обурення. — Ми — шляхетні розбійники!
— Він просто використовує ваших шляхетних розбійників, щоб покрити свої лиходійства. Він злий і хитрий, монсеньйор де Лоз, але не надто розумний. Він думає, що вбивство посланців кардинала Орсіні замете сліди, а те, що сталося біля замку, дасть змогу звалити все на демонів. Сам же він залишиться при своєму.
Я помовчав, даючи можливість де Гараю переварити почуте. Так, усе саме так і є. Як дико й страшно скінчилося те, що почалося зі зникнення простої селянської дівчини з Артигата!
— Але Його Преосвященство помиляється, втім, як і ви, сину мій. Курії байдуже, хто винен у тому, що сталося. Демони — навіть краще, переконливіше. Рим не буде розмінюватися на дрібниці. Те, що відбувається в Пам’є, стане приводом для запровадження нового порядку. І тоді народом, яким ви так опікуєтеся, займуться вже не п’яниці-священики й не злодії-єпископи, а Найсвятіше Обвинувачення. І цих щупалець вам уже не відрубати.
Я мигцем глянув на де Гарая — розбійник слухав. Здається, він навіть замислився, хоча в останньому можна було засумніватися. Те, що блукає в цій голові, важко назвати думками.
— Найсвятіше Обвинувачення, — поволі проказав він. — А що це?
Пояснювати довелося довго. Борцеві за народну справу Свята Католицька Церква уявлялася не набагато більшою за єпископство. Він ще мав якесь уявлення про архієпископа Тулузького, але далі вже була пітьма. Отже, слід було пояснити: Папа, конклав, всемогутні монастирі, гіпсова статуя в Клерво, отець Петро Ломбардський з готового в’язкою хмизу. І, звісно ж, Його Високопреосвященство Джованні Орсіні.
Нарешті, де Гарай кивнув:
— Зрозумів…
Він мовчав, і я сподівався, що хоч якийсь здоровий глузд у цьому черепі все ж таки зберігся. Думав розбійник довго, потім криво посміхнувся:
— Ач, сволота! Та як же після цього вас, попів, щадити? Нічого, якщо ви таке зробите, весь народ підніметься! Та ми ж вас на кілки візьмемо!
Я зітхнув — отже, даремно старався! Здорового глузду в цій голові ще менше, ніж я думав.
— Ми, це, об’єднаємося! Всі, які за народ! Ми всіх попів і лицарів перевішаємо. Так! Ми об’єднаємося…
— Із сарацинами? — не витримав я. — Чи з маврами? Сину мій, а вам відомо, що таке інтердикт? Якщо Його Святість ворухне пальцем, вас почнуть цькувати, немов скажених псів, — причому ті самі вілани, яких ви вирішили захищати. А ви знаєте, що таке армія? Справжня, а не ваш набрід?
— Ну-у… — де Гарай знову задумався. — Я служив у найманцях… Усе одно, попе, не налякаєш! Таких, як я багато!
— Мало, — посміхнувся я. — На щастя, таких недоумків…
— Я — народний герой! — розбійник підхопився й ударив себе кулачиськом у груди. — Я не недоумок! Я доумок!
Збагнувши, що ляпнув щось зайве, розбійник трохи скис і знову опустився на солому.
На щастя, таких доумків не так багато.
Частину перевішають, а частину переманять на службу. Наприклад, на посаду начальника єпископської варти. Харчі, житло — і влада, звісно ж.
Він взявся чухати потилицю. Я зрозумів — клюнуло. Нарешті, де Гарай недобре гмикнув:
— Гаразд… Тоді поясніть мені, отче Гільйоме, чому я вас повинен відпустити? Адже ви до цього ведете, чи не так? Ви — посланець Орсіні, ви — чернець найбагатшого монастиря королівства…
— Тому, що я не хочу палити людей. Я спробую завадити Його Високопреосвященству. Як — ще не знаю. Але ви нічого не втрачаєте, доблесний сеньйоре де Гарай. Якщо не вийде, мене, швидше за все, вб’ють і без жодного вашого втручання. Не єпископ, то Орсіні.
Схоже, ідея йому сподобалася. Розбійник знову гмикнув:
— Кажете, ваш абат — отець Сугерій — теж проти Орсіні? Гаразд… А якщо я вас відпущу, де Лоз одержить своє?
Я хотів відповісти щось невизначене, але з подивом почув свої слова:
— Я цю падлюку спалю!
— Отак уже краще! — де Гарай зареготав. — А то — «не хочу палити!» Добре, попе, може, й порозуміємося. Мені самому вся ця витівка не надто до душі. Тільки от що…
Він зам’явся, потім скосив око вгору, в бік ляди.
— Де Лоз обіцяв моїм хлопцям дещо, коли вас прикінчать. Не дуже багато, певна річ. Ви не подумайте, ми, звичайно, за народ… І як як вас випустити? Мої хлопці, вони… Ну, не зовсім доумки… Ви ж заковані!
Отже, я не дарма старався! А може, й дарма — треба було відразу ж цьому заступникові за народ запропонувати пригорщу золотих.
Я посміхнувся й відігнув підпиляний «браслет» на лівій руці. Потім звільнив праву.
— Це для початку, сину мій. Зараз ви підніметеся й поставите своїм доумкам ще діжку вина, щоб випити за перемогу над попами й сеньйорами. А це вам на похмілля.
Я підсунув до себе «Світильник» і відкрив другу схованку. Пальці намацали туго згорнутий пергамент. Ні, не це. Те, що мені потрібно, під ним.
— Тут двадцять візантійських солідів. Досить?
Очі де Гарая полізли на лоба. Їхній вираз мені не дуже сподобався, а тому я дістав із-за пояса виріб отця Єгудиїла.
— А це для тих, хто буде надто жадібний.
Я натиснув на виступ — і лезо, ледь здригнувшись, застигло просто перед носом розбійника. Він клацнув щелепою, потім ковтнув:
— Двадцять солідів… — він переводив погляд із золота на вістря ножа, і я зрозумів, що розбійник вагається. Гроші
