Бар «Когут» - Джон Гришем
Зола хотіла знати про події останніх двох тижнів, починаючи з того моменту, як їх заарештували: про їхню втечу до Брукліна, а потім на Барбадос. Марк і Тодд по черзі повідали свої історії, всі падали зо сміху. Офіціантка повернулася з напоями, і Зола наполягла, щоб вони замовили курча ясса — традиційну сенегальську страву — смажене курча під цибулевим соусом. Коли офіціантка відійшла, Марк і Тодд продовжили розповідь. Сцена із суддею Ебботом, коли половина глядачів кинулася через бар’єр і ледве їх не розірвала, потребувала від оповідачів особливих зусиль, бо всі троє просто давилися сміхом.
На них почали позирати з інших столиків, і вони трохи вгамувалися. Насолодившись курчам ясса, вони перейшли до десерту. За міцною кавою їхні голоси стишилися, а розмова посерйознішала.
— У нас очевидна проблема, — промовив Марк. — Ми тут просто у кількаденній відпустці й подорожуємо з підробленими паспортами. Якщо нас спіймають, то запроторять в ту саму в’язницю, де сиділи твій батько й Бо. Двоє білих чувачків у по-справжньому жахливій тюрмі.
— Ні, — похитала головою Зола, — у вас усе в порядку. Можете залишатися тут скільки завгодно, ніхто нічого не скаже. Просто залишайтеся серед білих і не відходьте далеко від узбережжя. І не робіть нічого такого, що привертає увагу.
— А як тут ставляться до гомосексуалів? — спитав Тодд.
— Ну, не знаю, — насупилася вона. — Ніколи не питала. А ви що, покохалися? Побули без мене якихось два тижні і...
— Ні, просто спіймали на собі погляди, коли вписувалися учора вночі до готелю. Ми мовби пара. Так міркують люди.
— Я читав, — додав Марк, — що одностатеві взаємини не схвалюють у більшості африканських країн, особливо мусульманських.
— Тут це не настільки прийнятне, як у США, але ніхто вас не турбуватиме. На узбережжі десятки готелів із блідолицими туристами, здебільшого з Європи. Ви впишетеся.
— Я десь читав, що тут дуже люті лягаві, — промовив Тодд.
— Не на узбережжі. Туризм надто важливий. Але не забувайте, що вони можуть затримати вас без поважних причин і запитати документи. Двоє білих хлопців не в тій частині міста можуть привернути їхню увагу.
— Схоже на расове профілювання, — сказав Марк.
— Так отож, ті самі яйця, тільки в профіль.
Вони проговорили ще майже дві години. Після тимчасового затишшя в розмові Зола нахилилася ближче й запитала:
— Отже, якщо чесно, в наскільки серйозну халепу ми встряли?
Марк із Тоддом перезирнулися. Тодд почав першим:
— Залежить від здійснення розрахунків. Якщо по завершенні виплат ніхто нічого не запідозрить, то ми, певно, провернули ідеальну аферу. Потиняємося тут пару тижнів, можливо, переведемо решту грошей з Барбадосу та впевнимося, що все тишком-нишком.
— Після чого просто повернемося додому, — додав Марк. — Будемо триматися подалі від Вашингтона та Нью-Йорка і тривалий час будемо насторожі. Коли історія із «Свіфт-банком» забудеться — ми чисті й вільні.
— З іншого боку, — сказав Тодд, — якщо хтось щось запідозрить, нам доведеться перейти до плану «бе».
— І що це за план?
— Ще не придумали.
— А що з тією веремією у Вашингтоні? — спитала вона.— Маю вам сказати, хлопці, мені не до вподоби бути звинувачуваною в правопорушенні, навіть у такому дрібному, як незаконна адвокатська практика.
— Ми ще не звинувачені, — пояснив Марк. — Окрім того, не забувай, що ми добряче заплатили адвокату, аби він затягнув справу й добився угоди. Вашингтон мене не хвилює.
— А що тебе хвилює?
Марк трохи помізкував і сказав:
— «Коен-Катлер». Вони затримали виплату адвокатських гонорарів. Можливо, це червоний сигнал.
ПІСЛЯ СНІДАНКУ ЗОЛА ПІШЛА, а вони подрімали, поплавали в басейні і, не відходячи від нього, напилися. Наприкінці дня, з прибуттям молодих пар із Бельгії, метушня довкола басейну суттєво пожвавилася. Репіжила музика, невпинно зростав натовп, а Марк із Тоддом сиділи віддалік і насолоджувалися видовищем.
О сьомій повернулася Зола з двома великими торбами, повними добра — новими ноутбуками й передплаченими мобільними телефонами. Кожен із них завів собі по кілька адрес електронної пошти. Вони пройшлися по різних сценаріях стосовно безпеки, поговорили про гроші, але якихось серйозних рішень не прийняли. Джетлаг давався взнаки і Маркові з Тоддом треба було виспатися. Після дев’ятої вечора Зола попрощалася і пішла додому.
44
ВИКЛИК НАДІЙШОВ НА ТРЕТІЙ Тоддів телефон, перший із його передплачених, той, що він купив у Вашингтоні того дня, коли Зола вилетіла до Сенегалу. Тепер він мав і четвертий телефон, і не добирав розуму, як і його друзі, як їм поєднати всі ці пристрої, аби користуватися надалі тільки одним. Це здавалося неможливим.
Номер третього телефона він дав пану Рудольфу Річарду, і він почув від нього спустошливу новину. Пан Річард пояснив, що вирішив за краще скористатися телефоном, аби не залишати слідів у інтернеті. Щойно з ним зв’язалося ФБР із питаннями щодо переказу грошей фірми «Лусеро та Фрейжер» з бруклінського відділення «Сітібанку». Звісно, він не відповів на жодне з їхніх питань і не підтвердив наявності рахунку «Йорк і Орандж» в його банку. Він нічого їм не сказав, як і завжди, бо ФБР не має ніяких повноважень на Барбадосі. Проте він, пан Річард, вважає своїм прямим обов’язком повідомити клієнта про те, що ФБР на підході.
Тодд подякував йому, а потім зіпсував настрій Маркові, якому зразу спало на думку зателефонувати Дженні Вальдес, аби вивудити якусь інформацію. Але він швидко відкинув цю думку як радше дурну затію. Якщо ФБР має повний пакет судових розпоряджень, то вони прослуховують кожен телефон «Коен-Катлер», відслідковуючи дзвінки.
Золі знадобилася година, щоб дістатися готелю. Вони сіли на терасі під парасолькою і милувалися океаном, проте думати про щось приємне було геть неможливо. Справдився їхній найгірший кошмар, і, хоча вони часто розмірковували над подальшими діями у випадку, якщо все піде шкереберть, тепер, коли
