Бар «Когут» - Джон Гришем

— Ось ваші гроші.

— Які гроші? — здивувалась вона.

— Гроші з готельного сейфу. Приблизно шість тисяч доларів США. У готелі є запис про них.

«Злодійська честь»,— подумала вона, але не знайшла, що сказати. Вона взяла в нього конверт, як він раніше взяв у неї, та сунула до кишені.

— Буду за годину, — сказав він і вийшов.

Точно через годину навпроти готелю зупинився поліцейський фургон. Ззаду вилізли Абду й Бо — обидва без кайданків — і увійшли до вестибюля, ніби парочка туристів. Побачивши Золу й Фанту, вони просльозилися, а потім вже ридала вся сім’я. Відтак вони зайшли в кафе й накинулися на яйця і мафіни.

Там їх і знайшла Ідіна Санга, яка підняла всіх на ноги. Вони поспішно запакували речі, готові від’їздити. Зола біля конторки портьє розрахувалася за готель, а Ідіна викликала таксі. Гуртом вони вибігли з готелю і, не оглядаючись, поїхали геть.

Через сорок п’ять хвилин вони зупинилися перед масивом сучасних висоток. Ідіна побалакала по телефону, і у вестибюлі найвищого з будинків їх зустрів хтось із обслуги. Їхня тимчасова квартира була на сьомому поверсі. Вона була тільки частково мебльована, але кого це хвилювало? Після чотирьох місяців у центрі утримання іммігрантів і тижня в дакарській тюрмі Абду це місце здавалось палацом. Головне, що вся його сім’я разом, на волі та в безпеці.

Ідіна провела швидкий інструктаж. Квартира орендована на дев’яносто днів. У понеділок вона почне працювати над отриманням документів. Їхнє сенегальське громадянство буде відновлено в найкоротший термін; Зола теж буде натуралізована. Згідно із звітами її компаньйонів, із поверненням до США їй краще не поспішати.

ДРУГИЙ РАНОК ПОСПІЛЬ Тодд прокидався з важкою головою і пересохлим ротом. Він лікувався кавою біля басейну й опівдні був готовий до походу по крамницях. Узявши таксі, він поїхав до новобудов на північній окраїні Бриджтауна — масиву збірних кондомініумів, які на веб-сайті мали значно привабливіший вигляд, ніж були насправді.

Веб-сайти! Сам не усвідомлюючи чому, Тодд, якщо був не в гуморі, заходив на веб-сайт Фоґґі-Боттому й проклинав усміхнені привабливі та розмаїті писки студентів, що з успіхом пройшли випробування юридичною школою. Хіба можна вірити веб-сайтам?

Як би там було, він зустрівся з ріелтором, шо показав йому дві квартири, які можна було придбати чи орендувати за смішними цінами. Тодд вибрав ту, що поменше, поторгувався стосовно завдатку і підписав договір про придбання, вручивши від імені фірми «Лусеро та Фрейжер» чек на п’ять тисяч доларів, який невдовзі повернеться з Брукліна. Із договором у руці він повернувся до готелю, зв’язався з компаньйонами, натягнув плавки й пішов до басейну, де купив у тікі-барі крижаний дайкірі та розлігся засмагати на сонці.

У НЕДІЛЮ, НАПРИКІНЦІ ДНЯ, Баррі Стрейхана викликали в особняк Гайндса Реклі на П’ятій авеню. Відкоркувавши пляшку вина, вони всілися на сонячній терасі з видом на Централ-парк. Дуг Брум зі своєю командою відслідкували Марка й Тодда й досі намагалися стулити все докупи, аби побачити загальну картину. Новини про самогубство Горді вивело їх на юридичну школу Фоґґі-Боттом, де напередодні детектив відвідав гнітючу церемонію вручення дипломів. Із програмки з іменами випускників і завдяки кільком телефонним дзвінкам він дізнався про таких собі Фрейжера та Лусеро — студентів-третьокурсників, близьких приятелів небіжчика, які в січні кинули навчання. Один із студентів навіть розповів за власним бажанням, що тих двох було заарештовано за незаконну юридичну практику. В учорашній «Пост» була статейка про їхню багату на події явку до суду в п’ятницю. Реклі був не єдиною людиною, хто їх розшукував — за ними тягнувся хвіст ошуканих клієнтів та інших людей, що жадали їх засудити. Фейсбучні сторінки цих двох були закриті двома місяцями раніше, але хакер, найнятий Брумом, прихитрився відтворити деякі світлини. Безсумнівно, Фрейжер і Лусеро — та сама парочка, що видавали себе за журналістів на зустрічі з Реклі й Стрейханом у Брукліні п’ять днів тому.

Реклі подивився на розсип світлин і порівняв їх із копіями фальшивих водійських прав округу Колумбія. Потім жбурнув їх на стіл і спитав:

— Так чого вони домагаються?

— Два з половиною місяці тому, — пояснив Стрейхан,— Марк Фрейжер приєднався до колективного позову в Маямі в статусі розлюченого клієнта «Свіфтбанку». Він відкрив рахунок у вашингтонському відділенні в січні.

— І що? Ну отримає він кілька баксів згідно з угодою. Має бути ще щось.

— Тодд Лусеро приєднався до колективного позову в Нью-Йорку, а їхня приятелька Зола Маал у Вашингтоні. Не знаю, що вони затіяли, можливо, хотіли зрозуміти механізм оборудки зсередини.

— Має бути ще щось. Вони б не вдавалися до таких заходів заради мізерної суми відшкодування. Що нам відомо про позов «Коен-Катлер»?

— Найбільший із шести. Двісті двадцять тисяч клієнтів, переданих десятками менших юридичних фірм. Більшість позивачів можна знайти за допомогою юридичних служб пошуку в інтернеті, але не всіх. Як ви розумієте, враховуючи таку кількість позовів і швидкість розвитку подій, все набуло хаотичного характеру. «Коен-Катлер» не зобов’язана оприлюднювати список фірм, які передали їм позивачів. Але Брум продовжує копати.

— Як ми можемо роздобути список «Коен-Катлер»?

— Ніяк. Ця інформація конфіденційна. А от ФБР дійсно може поставити їм кілька запитань.

— Я не хочу, щоб тут нишпорили ефбеерівці.

— Розумію. Але є способи їх підмазати.

— Знайди такий спосіб і дій швидко. Коли передаватимуть гроші?

— Скоро. Цього тижня, згідно з угодою і постановою суду.

— Я тут безсилий, Баррі, і мені це не подобається. Я хочу все владнати, і якнайшвидше, аби банк забув про все це, як про страшний сон. Але водночас мені огидна сама думка про те, що мене хочуть обікрасти. Ми обидва знаємо, що цим адвокатам з колективних позовів довіряти не можна. А враховуючи всі ці мільйони потенційних позивачів і поготів. Там простіше простого затіяти якусь оборудку, навіть цілу їх купу.

У ПОНЕДІЛОК ВРАНЦІ Тодд вирядився, мов на свято і взяв таксі до Другого королівського банку Малих Антильських островів у діловому центрі Бриджтауна. На десяту ранку в нього була призначена зустріч із паном Рудольфом Річардом, підстаркуватим чепуруном, який завідував закордонною клієнтурою. Згідно з легендою Тодда, він та його компаньйони, які наразі в Америці, здобули достатньо трофеїв під час юридичних баталій і тепер, у двадцять сім років, у самому розквіті сил, вони, так би мовити, вирішили обміняти фішки на гроші