І мертві залишають тіні - Карл Хайнц Вебер

Уазена виводять. Тепер відвертає голову Беата. У ці хвилини на карту поставлено дуже багато, і вона боїться, щоб не видати себе поглядом. Вона вимушена пояснювати:

— Людина звикла кожну свою передачу закінчувати ірландським гімном. Він увійшов у його плоть і кров. Наскільки мені відомо, це відповідає розпорядженню рейхсміністра доктора Геббельса.

Вона вирішила усе звалити на гімн. Тільки про гімн можна згадувати. Це її шанс. Її й Уазена.

— Ось так? — перепитує з підозрою штандартенфюрер. — А що ви про це думаєте? — звертається він до другого есесівця.

— Вважаю, що це цілком можливо, штандартенфюрере, — відповідає той. — Не треба там нічого змінювати.

— А ще якісь відхилення є?

Гауптштурмфюрер дивиться на Беату. Щось підступне відчувається в його позі. Погляд його не пронизливий, але дошкульний.

— Я не помітила ніяких відхилень, — каже Беата.

Яким твердим, мабуть, повинен бути її голос, аби видатися правдоподібним!

— Пане штандартенфюрер, у мене є пропозиція. Давайте послухаємо магнітофонну плівку ще раз. Фрейлейн нехай уголос перекладе все німецькою мовою. А потім ми порівняємо з нашим текстом.

Беата відчуває, що це кінець. Кінець їй і Уазену. Виходу немає. Як же їй відтворити той текст так, як він написаний на папері? Беата його вже забула. Вона його й не знала добре. Там щось ішлося про вокзали, про перехрестя доріг і вузлові станції, про паровози, залізничні перегони, — о боже, як же їй усе те зібрати докупи після того, що там наговорив Уазен? Вона слухатиме його слова і змушена буде перекладати їх, іншої ради немає. А тоді?

Та ось з'являється непевна надія. Штандартенфюрер відхиляє пропозицію есесівця.

— Ви ж знаєте, що мені треба не пізніше…

— А ви, пане штандартенфюрер, можете йти. Я з фрейлейн сам доведу справу до кінця.

Запала напружена тиша.

Скільки ж вона вже триває? Десять секунд, десять хвилин? Беата не знає. Вона нічого й не думає, час для неї ніби зупинився, їй здається, що вона вже не дихає.

Штандартенфюрер дивиться на годинник. Щось думає. Ступає кілька кроків туди-сюди. Знову погляд на годинник. Якусь мить вагається, нарешті говорить:

— Плівку я мушу забрати з собою. Отож кінчайте!

Беаті сказали, що вона може йти.

— Гестапівець, якого звали Вальтер, — розповідав старший лейтенант Гайнсен, — трохи провів її. По дорозі вона зненацька потрапила під авіаційний наліт. Коли фрау Келлер прийшла додому, то побачила купу руїн, під якими загинула і її донька. Що сталося з Уазеном, вона не знає.

Він доповів коротко й стисло, і тепер чекав запитань. Але Лауренцен мовчав. Він лише багатозначно глянув на Майнка.

— Фрау Келлер не може пояснити всього, — знову обізвався Гайнсен. — Вона навіть не знає, чи те, що наговорив на плівку Уазен, взагалі пішло в ефір.

— Пішло, — сказав Лауренцен. А Майнк додав:

— То, очевидно, була вона.

Гайнсен з Госсом перезирнулись і знизали плечима.

Що він мав на увазі?

— Остання передача.

Майор Лауренцен взяв Мейволдів рукопис. Його знання англійської вистачило, щоб знайти відповідні місця.

— Я щойно розмовляв з товаришем Майнком про значення фактів і різних версій. Ми прийшли до спільної думки. Будь-яка версія нічого не варта, якщо вона не спирається на факти. Однак, особливо в нашому випадку, істину можна-знайти не лише за допомогою фактів. Ми повинні послуговуватись здогадами, висновками, припущеннями. Насамперед тому, що в центрі нашої уваги — люди, яких уже немає в живих. Що їх спонукало на ті чи інші вчинки, ми може пояснити лише словами: «Так могло бути».

Лауренцен рідко робив такі вступи, до того ж ці слова не стосувалися його співробітників. Вони, очевидно, адресувалися професорові Майнку.

— Ми повинні піти навіть на те, товариші, щоб надати фактам і версіям однакової ваги. З такої точки зору я хочу спробувати знайти пояснення тому, що ви тільки-но почули і що ми читали з товаришем Майнком. Я намагатимусь чітко відділити доведені факти від здогадок. У середині лютого сорок п'ятого року верховне командування англійських повітряних сил вирішило здійснити кілька великих авіанальотів на комунікації решток гітлерівського рейху. Особливість цієї операції, яка мала кодову назву «Кларіон», полягала в тому, щоб основну силу удару спрямувати на середні й малі вузлові станції. Таке рішення базувалось, і, як виявилося згодом, небезпідставно, на тому, що усунення пошкоджень там триватиме значно довше, ніж у великих містах. Операція «Кларіон» проводилась двадцять другого і двадцять третього лютого сорок п'ятого року. О'Дейвен одержав через Бі-бі-сі зашифровану вказівку передати по змозі найточніші дані про її наслідки. Він мав це зробити у своїй передачі двадцять п'ятого лютого.

Так повідомляє Мейволд. Але двадцять п'ятого лютого О'Дейвена вже не було на світі. Більше того: коли передавалось доручення, він уже сидів під арештом. Його код, отой сонет Шекспіра, було розшифровано. Але як саме, ми, на жаль, не знаємо. В усякому разі завдання Бі-бі-сі перехопила фашистська контррозвідка. І вона, звичайно, була зацікавлена, щоб Лондон і надалі вважав, ніби їхній агент О'Дейвен працює, як і раніше. Фашистам, звичайно, не важко було фальсифікувати відповідні дані про наслідки операції «Кларіон». Але хто мав їх передати? Хто повинен був замінити О'Дейвена? Це міг зробити тільки Уазен.

Ввечері двадцять п'ятого лютого у призначений час прозвучала звична передача «Німецьких вістей ірландською мовою». У Лондоні ця передача, пише Мейволд, як і всі інші, була записана на магнітофонну плівку й відправлена британській секретній службі. Але зміст її так ошелешив усіх, що навіть з'явилися деякі здогади. Однак текстові не надали особливого значення, і плівку поклали під сукно.

І ось через двадцять років професор Мейволд наткнувся на неї. Він теж спочатку не знав, як тлумачити її зміст. Різниця між цією передачею й колишніми відразу впадала у вічі — тобто відразу можна було зрозуміти, що говорив не О'Дейвен і донесення не зашифроване, а передавалося відкритим текстом. Ми тепер знаємо чому. Бо хоч лондонський код, за