Небезпека рецидиву - Кріс Тведт

— Не роби більше дурниць, Мікаелю! — попросила Карі.

Я поцілував її і пообіцяв дурниць не робити. Але сидячи за кермом і пускаючись у дорогу, я вже не був певний, чи правильно чиню. Вранці не мав жодного сумніву, що на правильному шляху, а тепер увесь задум видавався безглуздим і марним. Шанси хоч щось знайти — мікроскопічні. Мудріше було б повернутися додому й зайнятися процедурою, своєю безпосередньою роботою; підготувати завтрашній день. Я не зупинився, їхав далі.

Дорога туди забрала майже годину. Увесь день було хмарно й сіро, а тепер на заході проясніло. Низьке сонце помалювало навколишній світ у м'які, пастельні барви, кинуло на землю довгі тіні. Знайти хутір виявилося важчим завданням, аніж я собі думав. Я кружляв вузькими доріжками, упирався в глухі кути і весь час змушений був напитувати дорогу. Уже смеркало, коли я опинився на перехресті трьох доріг. Попереду в дедалі густіших сутінках мерехтіло море. Я звернув праворуч, скотився донизу крутим схилом і в'їхав на подвір'я хутірця. Вийшов з авта, постукав. Двері мені відчинила літнього віку жінка, було їй на вигляд щонайменше сімдесят, з настороженим поглядом в ясних очах.

— Я шукаю домівку Клари Ґюльбрандсен, — сказав я.

Жінка кивнула. Говорила вона по-сільському.

— Клара тутка більше не жиє, — пояснила вона. — Клара теперка в старечому домі.

— Я знаю. Хотів би тільки знайти будинок…

Стара вагалася.

— Я з ріелторської контори, — вигадав я на ходу. — Директор попросив мене оглянути садибу.

Жінці ніби відлягло, вона кивнула й показала, куди йти.

Її пояснення були дуже прості: вернутися до перехрестя, а тоді ліворуч. Я проїхав доріжкою, яка закінчувалася посипаним гравієм паркувальним майданчиком. Інших автівок там не було. Я запаркувався, вийшов з авта, трохи подумав і замкнув дверцята. Знайшов у паркані хвіртку й рушив вузькою, утоптаною стежкою, яка збігала вниз схилом. Переді мною лежали пагорби, порослі травами стрімкі схили, а далі — море, велике, чорне, пустельне.

За кілька вечірніх годин дуже похолодніло — останній мороз, невластивий цій порі року. Волога земля вкрилася інеєм; високі стебла й віхті торішньої трави обабіч стежки здавалися білим частоколом у густому смерку, а довколишні луки виблискували в сяеві зірок. Я обережно сходив донизу стежиною. Маленькі калюжки вкрилися тонкою кригою; я чув, як крижинки тріскають під моїми черевиками. Так дійшов до ще однієї хвіртки, відчинив її і ретельно зачинив за собою — звичка набута ще в дитинстві, коли ми літували на сільському хуторі; обійшов горбок і побачив будинок.

Приземкувата біла хатка стояла в маленькій, затишній бухті. Позад хатини велетенською, темною тінню височіла скеля. У бухті раз у раз, з рівними проміжками, спалахувало світло маяка. Потужний білий промінь на мить освітлював небо, а тоді знову западала пітьма, ще густіша, ніж перед тим.

Я добирався до обійстя майже десять хвилин. Пройшов ще кілька хвірток через овечі загони, уздовж низької кам'яної огорожі, промочив штани у високій траві. Нарешті дійшов. Зупинився за кілька метрів у тіні старої, покрученої вітром сосни. Ніде не світилося. Ніде ані звуку. Промінь маяка монотонно шугав скелястими вершинами, а більше ніщо ніде не ворушилося. Я був тут сам.

Двері виявилися замкненими. Я обшукав усі місця, де люди мають звичку тримати запасні ключі: під килимком на порозі, на одвірку, у тріщинах у стіні. Безрезультатно. Вхідні двері мали вікно на чотири маленькі шибки, але щось мені цього разу не хотілося вибивати скло. Треба було проникнути досередини, за можливості, не залишився по собі слідів. Я обійшов будівлю — то був зовсім крихітний будиночок на один поверх, який стояв на схилі. Фундамент з боку моря був доволі високий; невеличкі сходи на три сходинки вели до льоху. Унизу сходів було геть темно, я нічого не бачив, доводилося йти навпомацки.

Двері льоху трималися на маленькому засуві, замість навісного замка — забитий іржавий цвях. Я обережно виважив цвяха, штовхнув двері, ступив у темряву й заходився шукати вмикача. Урешті-решт таки знайшов: вів рукою по низькій стелі, доки торкнувся голої лампочки; потім рушив уздовж проводу, прикріпленого до дерев'яної балки на стелі, а вже він привів мене до вмикача. Після непроникної темряви світло осліпило мене, вдаривши просто в вічі.

Призвичаївшись, я озирнувся навколо. Льох був малесенький і відносно охайний. Трохи інструментів на старому верстаті. Старе рибацьке начиння у закуті. Під стелю — стерті, старі весла й зітлілий на вигляд та порваний невід. В одному кутку — невисокий штабель дров. В іншому, углибині льоху, — маленька драбинка, більше схожа на курячу в курнику, яка вела до дверцят, таких низьких, що, ступивши на перший щабель, я мусив пригнути голову. Дверцята, коли я їх штовхнув, прочинилися на кілька сантиметрів і застрягли. Я штовхнув сильніше, поставив ногу на другий щабель і підважив плечем! Щось по той бік з оглушливим гуркотом перевернулось, нівроку мене налякавши, і дверцята розчахнулися.

Я дослівно ввалився досередини, підхопився на ноги й роззирнувся навколо. Темний коридор. Трохи провагавшись, увімкнув світло. На всю околицю я не бачив жодного іншого будинку, не знав, чи далеко до найближчих сусідів, але був майже певний, що хатини нікому не видно.

На підлозі валялася скриня з інструментами й старий порохотяг, якими були приперті дверцята льоху. Скриня перевернулася, всі інструменти висипалися. Я прибрав за собою, позбирав розкидані речі, увімкнув порохотяг і почистив підлогу від натрушеної тирси. Потім зачинив дверцята льоху, поставивши всі речі, як мені здавалося, на свої місця. Вхідні двері мали звичайний замок на закладку. Згодом можна було вийти, усього лиш клацнувши за собою дверима. Я подався на оглядини будинку.

То була маленька хатинка, дуже просто умебльована. Вітальня з