Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Поки нічого однозначного. Був — і як у воду впав. Жодного сліду. А ви щось чули?
— Так само нічого. Різко зник. Я дзвонила, але телефон вимкнений. А це ось позавчора (я вже й спати лягла) есемеска приходить: «Абонент з’явився в мережі». Я поки прочуняла, туди-сюди. Потім відразу й подзвонила. Але знову вимкнено.
— Може, якийсь технічний вибрик? Щось в оператора трапилося?
— Хтозна. Може й так.
— А раніше, після зникнення, такого не траплялося? Чи ви тоді не дзвонили?
— Чому ж? — якось напружилася жінка. — Дзвонила. Але зв’язку не було. А есемеска прийшла тільки позавчора.
— Як ви гадаєте, — силоміць накинув поважність на співрозмовницю, — може Свідерський десь переховуватися і вмикати телефон тільки в рідкісних випадках?
— Може, — впевнено відповіла. — На нього це схоже. Людина він непроста. Яке хочеш колінце може викинути. Навіть непередбачувана. Така, знаєте, з подвійним дном… Усе золоту жилу шукав. Може, знайшов. На свою голову. Ускочив де-небудь у халепу. І тепер відсиджується. Таких випадків — вагони. Так що розслідуйте. Хай Бог помагає.
— А ви? — з надією поцікавився Богдан.
— Що я?
— Допомогти не хочете?
— То я ж ніби й намагалася…
— А номер Свідерського?
— Та, Господи, скільки завгодно, — дістала з шухляди телефон. — Записуйте.
Жадані цифри забив до мобільного. Коли це робив, хотілося стрибати до стелі. Але стримувала присутність цієї суворої на вигляд жінки, яка насправді виявилася чудовою співрозмовницею. І зовсім не суворою. Нор-маль-ною!
Опинився в коридорі. Підійшов до фотографії Свідерського. Подивився. Справді красень! Стопроцентно жінки очей не могли відірвати.
«Ось так, мій любий Антончику, — заговорив з фотографічним „Бандерасом“. — Незнайомий номер, з якого востаннє в житті дзвонили Ользі Довгань і Оксані Мірошник, — це твій номер. То ти їх обох знав? І, ймовірно, вбив. Але навіщо? Їхнє життя тільки починало розцвітати. Скільки б ще встигли зробити для цього прекрасного світу. А ти розшматував і горло, і долю. Та й не тільки їм…»
Рушив коридором.
«Отже, вовки починають потроху збігатись докупи, — продовжив роздуми. — В одну точку. Значить, Свідерський — і є наш вовкулака! Усе сходиться. Найнеймовірніший сценарій! Сон божевільної кобили (ще й рябої) стає реальністю?! Але ж це відвертий нонсенс. Коли дивишся крізь окуляри реальності, видається саме так. Маячня! Жах!»
Опинившись на вулиці, набрав головреда.
— Це номер Свідерського, — сказав коротко, хоча емоції вирували з такою силою, що міг сотворити цілий високохудожній текст. Або покрутити турбіну електростанції.
— Молодець, Богданчику, — похвалив «підлеглого» Бондаренко. — Світла голова. Справжній академік.
— Не переборщи, — застеріг «шефа», — бо кирпу задеру, що й землі під ногами не бачитиму. А потім зачеплюся за щось, носа розіб'ю — і втечу на лікарняний. Що робитимеш?
— Не доведи, Господи! — удавано злякався головред. — Ти ж для мене незгасний промінчик…
— До справи, — посерйознішав професор. — Тепер виходить, що наш театральний вовкулака причетний до обох убивств. У всякому разі — загиблих жінок знав. До того ж, в обох телефонах номер безіменний. Значить, не залишали серед контактів. Боялись засвітити перед чоловіками. І в тої, і в іншої номер Свідерського зафіксовано всього по разу. Решту записів, думаю, завбачливо стирали. Знищували сліди. І лише останні не встигли. Бо були вбиті.
— А не може бути так, — засумнівався Бондаренко, — що нам цього Свідерського підсунули, як принадку? А ми її й проковтнули радісно. Дивися. Убивають жінок. Дзвонять на їхні номери з телефону чи сімки Свідерського, який теж уже мертвий. Те, що в обох випадках маємо лише по одному виклику, може свідчити саме на користь цього. А збоку видається так, як ти говорив.
— Може бути, — погодився Богдан. — У жодному разі нашого любого друга Свідерського і все, з ним пов’язане, слід добре процідити. Я ось про що думаю. Треба навідатися до його найманого житла. І перевірити ще одну річ. Де перебував телефон (чи сімкартка) у ніч обох убивств. Адже з нього дзвонили. Ввімкнули для дзвінка й знову вимкнули.
— Цього обіцяти не можу, — скрушно відповів головред. — Тут у мене — голо. Сахара. Є ще над чим працювати.
— Нічого не вдієш, — підтримав «начальника». — Ніхто не досконалий. З часом і там лад наведеш.
Потім набрав Кодаковського.
— А? Наш любий винищувач лісників, — зрадів полковник.
— Як там Романченко? — поспішив дізнатися.
— Слава Богу, поправляється, — радо сповістив Кодаковський. — Але більше не дам. Зіпсував такого офіцера. Йому ж іще одружуватися. А для цього потрібна хворма, товарний вигляд, так би мовити. Та й генеральські погони його плечам, думаю, більше до вподоби, ніж картеч.
— Я ж не навмисно, — мовив голосом винуватця. — І той… більше не буду.
— Ну, гаразд, — пом’якшав полковник, — що там у тебе? Знову щось треба?
— Знову, — підтвердив. — Вулиця Слов’янська — твоя земля?
