Вушко голки - Кен Фоллетт

— Якщо інший фермер не дурень, то, може, він затримає шпигуна? — спитав Террі.

— На жаль, — похитав головою Ґодліман. — Він в інвалідному візку.

— Господи. Нам хоч у чомусь пощастить чи ні?

— Ні. Щастить тут тільки Голці, вочевидь.

33

Спокій поступово охоплював Люсі, наче холодна хвиля знеболювального, вбиваючи емоції й загострюючи розум. Дедалі рідше траплялися хвилини, коли Люсі паралізовувало страхом від думки, що в її будинку — вбивця. Власна холоднокровна настороженість дивувала її саму.

Залишивши машину в сараї, жінка заходилася прибирати — спокійно підмела підлогу навколо Генрі, який влаштувався у вітальні з книжкою. Цікаво, чи помітить він зміну її ставлення до нього? Хоча він, здається, ніколи нічого не випускає з уваги. Навіть якщо Фабер нічого й не запідозрив тоді, біля джипа, то поведінка Люсі точно його схвилювала. Він мав помітити, що жінку щось стурбувало. З іншого боку, вона ще з самого ранку нервувала через те, що Джо побачив їх разом, тому Фабер міг списати все це на ту ситуацію. Узагалі Люсі чомусь здавалося, що він точно знає, про що вона думає, але вдає, ніби все гаразд.

— Не можу дочекатися, коли ж дощ закінчиться. Вибач, що доводиться завішувати тут усе, — Люсі розвішувала випраний одягу кухні.

Фабер кинув байдужий погляд на речі й промовив:

— Нічого страшного, — і повернувся до вітальні.

Серед мокрого одягу заховалися декілька її вже сухих речей.

На обід Люсі приготувала простий овочевий пиріг і погукала Джо та Генрі за стіл. Рушниця Девіда стояла на кухні в кутку.

— Генрі, прибери рушницю, будь ласка. Я не люблю зарядженої зброї в будинку.

— Приберу після обіду. Дуже смачний пиріг, дякую.

— А мені не подобається, — скривився Джо.

Люсі взяла рушницю й сховала на шафу.

— Нехай тоді тут побуде. Аби тільки Джо не дістав, — пояснила вона.

— Я виросту й вбиватиму німців! — повідомив малий.

— Обов'язково. Але сьогодні треба поспати після обіду, — сказала Люсі майбутньому солдату.

Вона принесла з вітальні пігулки Девіда. Якщо для дорослого чоловіка дві пігулки були надійною дозою, то хлопчикові вистачить чверті однієї таблетки. Відрізавши четверту частину пігулки, жінка розтовкла її в ложці й розмішала в склянці молока.

— Тримай. Тільки пий до дна, домовилися?

Чоловік ніяк усе це не прокоментував.

Після обіду Люсі влаштувала Джо на дивані й принесла йому купу книжок. Читати він ще не вмів, але всі казки чув так часто, що йому достатньо було просто роздивлятися малюнки — він міг і сам майже слово в слово розповісти всі ці історії.

— Може, кави? — запропонувала Люсі чоловіку.

— Невже справжньої?

— Авжеж, — усміхнулася вона. — У мене є трошки.

— Залюбки!

Фабер пішов із нею на кухню й дивився, як вона варить каву. Може, запідозрив, що вона і йому підмішає снодійне?

— «Я спитав, чи є хтось удома», — гукнув Пух. — «Ні!» — відповів чийсь голос... — із вітальні долітали уривки казки й сміх малого.

Люсі раптом охопив жах: Господи, аби тільки він нічого не заподіяв Джо.

Жінка розлила каву по чашках, поставила одну на стіл й сіла навпроти Фабера. Тиші в кухні заважав лише шум дощу та бурмотіння Джо.

— «А як довго доведеться худнути?» — спитав Пух. — «Думаю, десь близько тижня». — «Але я не можу сидіти тут тиждень!»

Голос Джо ставав усе кволішим, а потім і зовсім затих. Люсі підвелася та вийшла з кухні, щоб накрити сина ковдрою. Книжка про Пуха впала на підлогу. Колись вона належала маленькій Люсі, яка теж знала всі ці історії напам'ять. На форзаці зберігся напис, виведений охайним маминим почерком: «Люсі на четвертий день народження від мами й тата з любов'ю». Жінка поклала книжку на стіл і повернулася в кухню.

— Здається, заснув.

— І що?

Замість відповіді вона простягла до нього руку. Фабер узяв її, і Люсі легенько потягла його. Він встав і пішов за нею нагору, в спальню. Там жінка зачинила за ними двері й зняла з себе светр.

Якусь мить агент нерухомо стояв і дивився на її груди, а потім почав роздягатися.

«Господи, дай мені сил», — думала Люсі, лягаючи в ліжко. Цього вона боялася найбільше: вдавати, що отримує задоволення, хоча насправді відчуває лише жах, провину й чомусь хіть. Чоловік ліг поруч і обійняв її.

Виявилося, що жінці зовсім не треба нічого удавати.

Декілька секунд Люсі нерухомо лежала в його обіймах і думала, як може чоловік водночас бути холоднокровним вбивцею та ніжним коханцем.

— Зробити тобі чаю? — спитала вона.

— Ні, не треба, — усміхнувся він.

— А я хочу чаю, — вона енергійно встала. Фабер теж поворушився, щоб приєднатися до неї, але Люсі поклала руку йому на живіт: — Ні-ні, лежи тут, я принесу. Я ще не закінчила з тобою.

— Хочеш надолужити за всі чотири роки? — знов усміхнувся шпигун.

За дверима спальні ніжна усмішка зникла з її обличчя, наче маска. Серце важко гупало в грудях. Люсі гола кинулася вниз у кухню, гучно поставила на плиту чайник і для реалістичності подзвеніла чашками. Потім жінка відшукала свій сухий одяг. Руки так трусилися, що вона ледь застібала ґудзики. Нагорі скрипнуло ліжко. Ні! Люсі завмерла та прислухалася. Ні! Тільки не йди сюди! Не йди сюди! Але нагорі було тихо — він просто влігся зручніше.

У вітальні міцно спав Джо. Господи, тільки б не прокинувся! Вона обережно підняла хлопчика. Він щось пробурмотів про віслюка та кролика, й Люсі подумки наказала йому мовчати, а потім загорнула в ковдру. Жінка знову повернулася на кухню. Вона потяглася за рушницею, але та висковзнула з рук і зі страшенним гуркотом розбила тарілку та дві чашки. Люсі завмерла.

— Що там? — гукнув чоловік згори.

— Впустила чашку, — відповіла Люсі. Її голос тремтів, і приховати це не вдалося.

Знову скрипнуло ліжко, потім дошка на підлозі. Усе, дороги назад немає. Люсі схопила рушницю, притисла до себе Джо і через задні двері кинулася в гараж. На півдорозі її охопила паніка: а ключі точно в машині?