Вушко голки - Кен Фоллетт
— А що робитимемо, якщо доповіді від нього не буде? — м'яко запитав Рундштедт.
— Якщо доповіді не буде, план такий самий.
— Тоді я повернуся до своїх обов'язків, якщо дозволите, — схилив голову Рундштедт.
— Повертайтеся.
Рундштедт підвівся і вийшов. Та сама кабінка з мідним оздобленням швидко понесла його на підземне паркування. Шлунок неприємно стисло — чи то від швидкого спуску, чи то від того, що доля всієї країни перебуває в руках одного-єдиного шпигуна.
Частина шоста
31
Люсі повільно прокидалася. Тепле забуття глибокого сну шарами спадало зі свідомості, й реальний світ навколо поступово ставав чіткішим. Перше, що відчула жінка, — тепле чоловіче тіло, яке лежало поруч. Друге — незручність маленького ліжка. Третє — шум шторму знадвору, злість і неспокій минулого дня. Потім — ледь відчутний запах чоловічої шкіри. Рука Люсі лежала на його грудях, нога — на його нозі, наче для того щоб утримати його, не дати йому піти. Її груди були щільно притулені до його тіла. Далі — світло, що поступово пробивається крізь вікно, його ритмічне дихання, що ледь торкалося її обличчя. Раптом усі шматочки склалися докупи: вона зухвало й абсолютно недвозначно лежить у ліжку з чоловіком, якого зустріла сорок вісім годин тому. Просто в будинку свого чоловіка.
Люсі розплющила очі й відразу побачила Джо. Малий стояв біля ліжка в зібганій після сну піжамі, зі скуйовдженим волоссям та іграшкою в руках. У роті — великий палець, в очах — неймовірний подив від того, що мама обіймає незнайомого чоловіка просто в його дитячому ліжку. Щоправда, так само Джо дивився й на інші речі, наче світ не переставав дивувати його щоранку. Люсі ніяк не могла вигадати, що ж сказати, тому мовчки дивилася на сина.
Почувся голос Генрі:
— Доброго ранку.
Джо витяг із рота палець:
— Доброго ранку, — привітався малий і вийшов зі спальні.
— Чорт забирай, — мовила Люсі.
Генрі опустив своє обличчя на один рівень з її й поцілував губи Люсі. Рука наполегливо лягла їй поміж ніг.
— Та заради ж Бога, припини! — відштовхнула вона його.
— Чому?
— Джо нас бачив!
— Ну то й що?
— А ти не помітив, що він уже достатньо дорослий, щоб розмовляти? Девід рано чи пізно про все дізнається! Що мені тепер робити?
— А яка різниця дізнається Девід чи ні?
— Велика!
— Не розумію. Він погано до тебе ставився, і це цілком природні наслідки його поведінки. Ти ні в чому не винна.
Люсі раптом згадала, що Генрі не має жодного уявлення про складну систему обов'язків і зобов'язань, що складає подружнє життя.
— Усе не так просто.
Вона підвелася з ліжка й зникла у своїй спальні, де одягла білизну, штани та светр. Потім Люсі згадала, що треба знайти одяг для Генрі — вийняла з шафі білизну та шкарпетки Девіда, в'язану сорочку, светр без горла, а також останню пару старих штанів, які залишилися необрізаними. Джо спостерігав за всім цим.
Фабер пішов у ванну голитися — жінка з одягом у руках підійшла й гукнула:
— Я покладу тобі одяг на ліжку.
Після цього Люсі заходилася поратися на кухні: розпалила плиту й поставила грітися каструлю з водою — на сніданок можна зварити яйця. Там же, на кухні, жінка вмила, причесала малого й допомогла йому одягтися.
— Щось ти якийсь тихий сьогодні, — зауважила вона. Джо не відповів.
Фабер спустився і сів за стіл так природньо, ніби роками тут жив. Люсі стало якось моторошно через Девідів одяг на ньому. Вона поставила перед ним тарілку з тостами та яйцями.
— А тато що, помер? — раптом спитав Джо.
Генрі кинув на хлопця зацікавлений погляд, але нічого не відповів.
— Не кажи дурниць, Джо. Він залишився ночувати в Тома.
Джо проігнорував це пояснення й пильно глянув в очі Фабера:
— Ви взяли татів одяг, узяли маму — то що, ви тепер мій тато?
— Вустами немовляти... — пробубоніла Люсі.
— А ти хіба не бачив, що сталося з моїм одягом учора? — спитав Генрі замість відповіді.
Джо кивнув.
— Ну ось. Тому мені довелося позичити одяг у твого тата. Коли я куплю собі новий, я все поверну.
— І маму повернете?
— Ну звичайно ж.
— Джо, їж своє яйце, — урвала Люсі.
Малий почав уважно чистити яйце, вочевидь, вдоволений відповіддю. Люсі глянула у вікно:
— Мабуть, човен сьогодні не прийде.
— Тебе це тішить?
— Навіть не знаю.
Їсти Люсі не хотілося. Вона сіла за стіл із чашкою чаю. Поснідавши, Джо побіг нагору гратися, а Фабер почав складати брудний посуду раковину.
— Ти боїшся, що Девід може підняти на тебе руку?
Вона заперечно похитала головою.
— Тобі не варто про нього думати, — продовжував він. — Ти однаково хотіла піти від нього. Чого тебе так хвилює, дізнається він чи ні?
— Він мій чоловік. Це не порожнє слово, розумієш? І його поведінка... і те, яким він був мені чоловіком... це все одно не дає мені права його принижувати.
— Думаю, це дає тобі право не турбуватися, принижує це його чи ні.
— Це неможливо пояснити. Просто я так відчуваю.
Фабер підняв руки, наче збирається здатися.
— Ну все, все. Я тоді поїду до Тома й запитаю, чи не збирається твій чоловік повертатися. Де мої чоботи?
— У вітальні. Я принесу тобі куртку.
Люсі піднялася нагору й знайшла в шафі куртку Девіда для їзди верхи — дуже елегантний приталений жакет із сіро-зеленого твіду з косими кишенями. На ліктях вже давно були шкіряні латки — такий одяг треба берегти. Унизу Фабер обережно взував поранену праву ногу в чобіт. Люсі нахилилася, щоб йому допомогти.
— Набряк майже спав, — зауважила вона.
— А болить так само.
Правий чобіт агент вирішив не зав'язувати і спробував обережно наступити на ногу.
— Наче нічого, — сказав він.
Люсі простягла йому куртку. Фаберу було тісно в плечах.
— Пробач, плащів більше немає.
— Тоді доведеться змокнути, — він притис Люсі до себе і поцілував. Вона на мить міцно його обійняла.
— Тільки кермуй сьогодні обережніше, добре?
Він усміхнувся, кивнув і знову її поцілував,
