Вушко голки - Кен Фоллетт

Люсі заходилася прибирати будинок, але їй доводилося примушувати себе це робити. У душу пробрався якийсь неспокій. Голову займали думки про подальше життя, колами крутилися якісь уже багато разів обдумані «за» та «проти». Будиночок більше не був затишним, він став тісним — Люсі потерпала від клаустрофобії. Десь там, зовсім поруч, великий світ — світ війни й героїзму, кольорів і пристрастей, світ людей — мільйонів людей. Вона хотіла туди, у натовп. Хотіла знайомитися з новими обличчями, відвідувати нові міста, слухати музику. Збиралася послухати радіо, але передавали лише новини, які тільки посилювали відчуття ізоляції. Казали щось про битву в Італії, послаблення економії харчування, вбивцю зі стилетом у Лондоні, промову Рузвельта. Далі почали передавати органний концерт Сенді Макферсона, й Люсі вимкнула приймач. Новини якось проходили повз неї, бо вона зовсім не відчувала себе частиною того світу.

Хотілося волати від відчаю.

Не важливо, яка там погода, — треба негайно вийти з дому. Далеко тут не втечеш — це швидше символічний вихід, бо насправді в'язницею були не кам'яні стіни будинку. Однак це краще, ніж ніяк. Джо непросто було відірвати від його гри й переконати вдягтися у водонепроникний плащ.

— Куди ми? — питав він.

— Підемо подивитися, чи не йде човен.

— Та ти ж казала, що сьогодні човен не прийде.

— Ну а як прийде? Ходімо.

Вони обоє одягли жовті капелюхи й міцно зав'язали їх, щоб не здуло вітром. І не дарма: варто було відчинити двері, як потік повітря завдав першого удару, майже збиваючи Люсі з ніг. Уже за мить її обличчя було абсолютно мокре, а волосся вибилося з-під капелюха та впало на плечі. Джо радісно скрикнув і стрибнув у калюжу.

Змагаючись з вітром, вони пройшли вздовж прірви до початку містка. Унизу велетенські хвилі Північного моря розбивалися на бризки об скелі та пляж. Шторм приніс неймовірну кількість водоростей із незнаних глибин і викинув їх на пісок. Невтомний ритм хвиль зачаровував. Люсі часто приходила сюди із Джо — їм обом подобалося просто сидіти та спостерігати за цим видовищем. Іноді було навіть важко сказати, скільки часу вони ось так проводили.

Але цього разу гіпнотичне накочування хвиль швидко розсіяв якийсь спалах кольору в воді. Він був такий крихітний і так швидко зник у бурунах, що Люсі навіть завагалася, чи дійсно вона щось бачила. Якусь мить жінка продовжувала вдивлятися в загрозливі хвилі, але більше нічого не помічала. Її погляд поступово привернула маленька пристань, де хвиля лишила якісь уламки та сміття — тільки для того, щоб їх знову змило наступною хвилею. Зазвичай у перший день після шторму Люсі з Джо ходили на пляж, щоб пошукати скарбів, які викидало море. Іноді це були камінці дивовижних кольорів, іноді — химерні цурпалки, велетенські мушлі чи перекручені шматочки металу.

Раптом у хвилях знову спалахнуло щось кольорове — набагато ближче та довше. Воно залишалося на поверхні протягом кількох секунд. Яскраво-жовтий колір — як їхні штормові плащі. Люсі пильно вдивлялася в жовту пляму крізь завісу дощу, але скоро хвилі знову її проковтнули і жінка не встигла розгледіти форму невідомого об'єкта. За якийсь час течія піднесла предмет ближче — море все викидало на берег рано чи пізно, наче непотріб із кишень. Предмет і дійсно виявився плащем: його вдалося детально розгледіти, коли він втретє з'явився на поверхні води. «Учора Генрі повернувся без плаща. Як же той опинився в морі?» — подумала Люсі. Раптом наступна хвиля підняла плащ і жбурнула його на пірс. «Ні, це не плащ Генрі, бо власник цього плаща й досі в ньому», — скрик жаху потонув у гулі вітру. Навіть Люсі його не почула. Хто ж це такий? Звідки він? Невже ще чийсь човен затонув?

«Може, ця людина й досі жива! Треба спуститися й перевірити», — промайнуло в голові жінки.

— Стій тут і не ворушися! — прокричала вона Джо на вухо та похапцем кинулася униз рампою.

На середині рампи десь позаду почулися кроки — Джо побіг за нею. Вузький і слизький дерев'яний місток наразі був надто небезпечним, тому Люсі спинилась, схопила малого на руки і посварила:

— Та чого ж ти мене не слухаєшся! Я ж сказала, щоб ти чекав мене там!

Якусь мить вона вагалася: піднятися на безпечну скелю чи підійти до тіла, що внизу. Жовтий плащ і його власника щомиті могло знову затягти в море. Незабаром Люсі вже бігла вниз, тримаючи Джо на руках. Тіло накрило хвилею, але, на щастя, не відтягло. Жінка підійшла на таку відстань, із якої вже можна було розгледіти, що понівечене тіло цього чоловіка пробуло у воді дуже довго. Риси його обличчя вже зникли — звісно, він давно помер. Оскільки допомогти йому було вже нічим, вона не збиралася ризикувати життям сина й не підходила ближче. Раптом щось у цьому набряклому обличчя здалося їй знайомим.

Якусь хвилину Люсі просто стояла й роздивлялася його, намагаючись згадати, що саме воно їй нагадувало. І тут її охопив справжній жах.

— Господи, Девід! Ні! — прошепотіла вона.

Забувши про небезпеку та шторм, вона пішла до тіла.

Невелика хвиля розбилася об пірс, замочивши її ноги до колін. Чоботи вмить набрали води і піни, але Люсі навіть не помітила цього. Джо викручувався в її руках, намагаючись розвернутися.

— Ні, не дивися! — крикнула вона на вухо синові і притисла його голову до свого плеча. Малий розплакався.

Люсі присіла біля тіла й торкнулася того, що колись було обличчям. Девід. Ніяких сумнівів. Він мертвий, і мертвий уже досить давно. Якийсь інстинкт примусив її зайвий раз переконатися, і вона підняла низ плаща та глянула на його обрубані ноги.

Неможливо було повірити в те, що він помер. У якомусь сенсі вона й сама хотіла його смерті, але розібратися у власних почуттях до чоловіка було складно через суміш провини та страху, нав'язаного її зрадою. Люсі охопили одночасно горе, жах, полегшення та свобода, але жодне з цих почуттів не квапилося поступатися місцем іншому.

Жінку привела до тями потужна хвиля, що величезною масою води збила її з ніг. Люсі наковталася солоної води, але не відпустила Джо і якимось чином встояла на рампі. Як тільки хвиля відступила, жінка підвелася на ноги та побігла