Таргани - Ю. Несбе
Він зітхнув, присунувся ще ближче до вуха Льокена й заревів:
— ДЕ ХОЛЕ Й ЦЯ БАБА?
Льокен здригнувся, його обличчя спотворила болісна гримаса.
— Вибач, — сказав Єнс. І зняв шматочок жовтогарячого плода зі щоки Льокена. — Просто мені дуже важливо знати про це. Ви втрьох, хай там як, єдині, хто розуміє, як усе сталося, вірно?
Старий чоловік хрипло прошепотів:
— Вірно говориш…
— Що? — нахилився Єнс до його рота. — Що ти сказав? Повтори!
— Вірно говориш. Папая правда відгонить блювотинням.
Ліз схопилася руками за голову:
— Щодо Джима Лава. Ну не можу я уявити собі, як Брекке стоїть на кухні й підмішує в опіум синільну кислоту.
Харрі криво посміхнувся:
— Те саме сказав мені Брекке про Кліпру. Твоя правда, йому хтось допомагає, і цей хтось професіонал.
— Таких людей не шукають за оголошенням у газеті, це вже точно.
— Так.
— Може, якісь випадкові контакти. Адже він відвідує всякі сумнівні ігорні заклади. Або…
Він пильно глянув на неї.
— Що? — запитала вона.
— Ну хіба це не очевидно? Це ж наш старий друг Ву. Вони з Єнсом були заодно весь цей час. І Єнс велів йому вставити мікрофон у мою слухавку.
— Це більше ніж чистий збіг! Той самий чоловік працював на кредиторів Мольнеса й тепер працює на Брекке.
— Зрозуміло, це не випадково. Хільде Мольнес розповідала мені, що саме Єнс Брекке розмовляв тоді по телефону з людьми, що вимагали грошей після смерті посла. Сумніваюся, що він так уже налякав їх. Коли ми прийшли в «Тай Індо Тревеллерз», пан Соренсен сказав, що в них немає претензій до Мольнеса. Як видно, він говорив правду, думаю, що Брекке сплатив їм борг за посла. Зрозуміло, в обмін на послугу.
— Послугу Ву.
— Саме так, — підтвердив Харрі й подивився на годинник. — Чорт! Куди ж подівся Льокен?
Ліз, зітхнувши, підвелася зі свого місця:
— Треба спробувати подзвонити йому. Може, він спить.
Харрі задумливо почухав підборіддя:
— Може бути.
Льокен відчував біль у грудях. У нього ніколи не було проблем із серцем, і він не розбирався в цих симптомах. Якщо це інфаркт, то нехай це нарешті прикінчить його. Все одно помирати, так краще вже позбавити Брекке задоволення мучити його. Хоча хто знає, може, Брекке не дуже й задоволений. Може, для нього це всього лише робота, як і для нього самого. Постріл — і людина впала. Він поглянув на Брекке. Побачив, як рухаються його губи, і, на свій подив, зрозумів, що не чує його.
— Коли Уве Кліпра попросив мене забезпечити доларовий борг «Пхуріделла», він зробив це за обідом, а не по телефону, — говорив Єнс. — Я повірити не міг, що це правда. Договір майже на півмільярда, і він повідомляє мені про це усно, навіть не записуючи розмову на плівку! Такого щасливого випадку чекаєш усе життя! — І Єнс витер губи серветкою. — Повернувшись в офіс, я викупив доларові зобов’язання на своє власне ім’я. Якщо долар піде вниз, то я пізніше переведу угоду на «Пхуріделл» і скажу, що це забезпечення доларового боргу, як ми й домовилися. Якщо ж курс підніметься, я заберу собі прибуток і буду заперечувати, що Кліпра просив мене про цю покупку. Адже він нічого не зможе довести. Здогадуєшся, що відбулося, Іваре? Я буду називати тебе Івар, добре?
Він зім’яв серветку й прицілився у відро для сміття біля дверей.
— Кліпра погрожував піти в правління «Барклай Таїланд». Я пояснив йому, що коли компанія підтримає його, то їй доведеться взяти на себе його борги. Плюс втратити свого кращого брокера. Іншими словами: у них немає іншого шляху, крім як пристати на мій бік. Тоді він пригрозив мені, що залучить свої політичні зв’язки. І знаєш що? Він так і не зумів це зробити. Я подумав, що треба вирішувати цю проблему в особі Уве Кліпри й заодно заволодіти його компанією «Пхуріделл», яка незабаром злетить у ціні, як ракета. І якщо я це говорю, значить, я не просто так думаю чи сподіваюся, як інші пафосні біржові гравці. Я точно знаю це. І я подбаю про це. Так воно й буде.
Очі Єнса заблищали.
— І я точно знаю, що Харрі Холе й ця бритоголова дама здохнуть сьогодні ввечері. Так воно й буде, — вимовив він, глянувши на годинник. — Вибач за мелодраматичність, але час іде, Іваре. Настала мить подумати про свою вигоду чи як?
Льокен дивився на нього порожніми очима.
— Не боїшся, ні? Міцний хлопець? Розповісти тобі, якими їх знайдуть, Іваре? Кожний із них буде прив’язаний до паль у річці, у кожного буде куля в животі й «пика горили» замість обличчя. Пам’ятаєш, що означає цей вираз, Іваре? Ні? Може, за часів твоєї молодості це було невідомо? Я сам ніколи не розумів, що це таке. Поки мій друг Ву не розповів мені, що гребний гвинт буквально здирає шкіру з обличчя, оголюючи криваве м’ясо, зрозуміло? Але головне в тому, що це метод мафії. Люди питатимуть, чим ці двоє так нашкодили мафії, але відповіді ніколи не знайдуть, ясно? Принаймні від тебе, тому що ти одержиш від мене п’ять мільйонів доларів і безкоштовно зробиш собі операцію, якщо розповіси мені, де вони зараз. Ти навчений зникати безвісти, жити під чужим ім’ям і все таке інше, хіба ні?
Івар Льокен дивився на ворухливі губи Єнса й чув якусь далеку луну його голосу. Мимо пролетіли слова «гребний гвинт», «п’ять мільйонів» і «під чужим ім’ям». Він завжди відчував свою роздвоєність і зовсім не прагнув до смерті. Але він розумів різницю між правильним і неправильним й у межах розумного намагався чинити правильно. Ніхто, крім Брекке й Ву, так і не дізнається, як він прийняв смерть — з піднятою головою чи ні; ніхто не згадає старого Льокена за кухлем пива, у колі ветеранів розвідки або МЗС, та Льокен чхав на все це. Він не мав потреби в посмертній пам’яті. Життя його було засекречене, і тому зовсім природно, що він має загинути саме так. Це не привід для гарних жестів, і він знав, що єдине, чого він бажав би, так це якнайшвидшої смерті. І щоб припинився біль. Більше він ні про що не шкодував. Немає ніякої різниці в тому, чи
