Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Коли зовсім стемніло, Блеквуд розплатився і розвалькуватою ходою людини, що добре попоїла, вийшов з ресторану. Не кваплячись пройшов один квартал, другий, третій, звертаючи то праворуч, то ліворуч. Здавалося, він прогулюється без певної мети.

Підійшовши до багатоповерхового будинку на малолюдній вулиці, Блеквуд зупинився біля під'їзду, дістав сигарету. Закурив. Пильно озирнувся навколо. Шмигнув у двері.

Швидко підіймався сходами, переступаючи через східець. Між четвертим і п'ятим поверхами знову зупинився. Нікого немає. Тихо.

Те, що сталося далі, забрало кілька секунд. Блеквуд зірвав з себе піджак, вивернув його на другий бік і надів. Тепер на ньому була груба, поношена куртка. Такі ж прості сині штани він виняв з-за пазухи і натягнув поверх своїх. М'який капелюх сховав у кишеню, дістав кепку, насунув на лоб.

З будинку вийшов чоловік, одягом схожий на робітника-портовика, матроса торгового флоту. З цього моменту містер Блеквуд став Павлюком.

Він ішов швидко, впевнено, як людина, що добре знає, куди їй треба потрапити і для чого саме. Півгодини швидкої ходи — і Павлюк опинився біля будинку Силаєва. Постукав тихо, уривчасто.

Загримів засув, двері відчинилися.

— Самі в будинку? — спитав Павлюк у Силаєва.

— Сам.

— Тоді поговоримо тут.

— Як вам завгодно, — Силаєв був трохи приголомшений перетворенням містера Блеквуда, але дотримувався колишньої вижидальної тактики — нехай відвідувач сам скаже, що йому треба.

— Почнемо з основного. Ось, — Павлюк вийняв товсту пачку кредиток, простягнув Силаєву.

Круглі очиці керівника загорілися хижою жадібністю. Павлюк зрозумів, перший хід зроблено правильно. Додав:

— Закінчимо справу — одержите ще.

— А яку справу? Яку? — забубонів Силаєв.

Натяк, що гроші дано недарма, трохи злякав його. Проте він уже не міг подолати пожадливості і тремтячими руками засовував пачку у внутрішню кишеню, від хвилювання не потрапляючи в неї.

— Ви прочитали листа, знаєте, від кого він, знаєте, що мені треба беззастережно коритися?

— Знаю, ваша милість.

Павлюк уловив у голосі Силаєва нотки невпевненості, сумніву. Знизавши плечем, несподівано. Сказав:

— Я теж дещо знаю. До війни ви сиділи у в'язниці за шахрайство. Вийшли, коли місто зайняли німці.

Силаєв не відповів.

— В роки окупації служили чиновником міської управи. Зараз живете під чужим прізвищем… Як бачите, нам з вами краще ладити.

— Та я що? Хіба я проти.

— Ото ж бо… Мені треба поїздити по країні, щоб без усяких там перекладачів і зайвих свідків дізнатися про становище сектантів у Радянському Союзі. Нічого страшного в цьому нема, я не розвідник, не диверсант. Допомагаючи мені, ви майже нічим не рискуєте… Вам треба зберегти деякі речі, які у вас залишу, і переховати мене на певний час, поки вщухне галас у зв'язку з моїм зникненням і мене перестануть стерегти на виїздах з міста.

— Це так, це потрібно, — підтвердив Силаєв.

— І потім, коли повернуся, ви дасте мені притулок.

— Важко, ой, важко, — забубонів Силаєв. — Людина не голка, де її сховаєш? У мене тут не можна — віруючі до мене день у день ходять, щоб бува не побачили. До когось би іншого повести…

— Ні! — різко перебив Павлюк. — Про мій приїзд ніхто не повинен знати.

— Атож, я те саме й кажу… В молитовний дім не можна… Просто не збагну, хоч в яму вас саджай…

— В яку яму?

Силаєв махнув рукою.

— Тут… один є. Подвиг прийняти хоче. Як схимник, так би мовити. На ділянці, де молитовний дім наш, флігельок стоїть. У флігельку підвал. Так він хоче у підвал сісти і три роки там просидіти — богу на славу, собі на подвиг.

Павлюк знизав плечем.

— Цікаво. А як же власті таку штуку дозволяють?

— У властей, ваша милість, без того клопоту тепер досить: місто німці зруйнували, жити людям ніде, води немає, трамвая немає… І потім, за законом, з ним нічого не зробиш, порядку він не порушує. Антирелігійній пропаганді свобода і релігії свобода. Тут лише переконанням можна, — пояснив Силаєв.

— Добре, — сказав Павлюк. — Відразу придумати важко. Завтра я з перекладачем відвідаю ваш молитовний дім. Непомітно передам вам записку, там буде сказано, що робити.

— Слухаю, ваша милість…

… Хвилин через сорок Павлюк опинився в закутку між двома сараями у великому дворі, пустинному й темному в цей час.

Вийшов із закутка містер Блеквуд.

Воробйов давним-давно забув про іноземців, що приїхали на «Тускарорі». Однак згадати про них довелося. І згадати за незвичайних, навіть трагічних обставин.

Рано-вранці, ще до початку робочого дня, Воробйову подзвонили додому. Сталася подія, яку треба було негайно розслідувати. На березі мори, кілометрів за три від міста, знайдено речі й бумажник з документами іноземного підданого Томаса Блеквуда. Є підстави підозрівати самовбивство.

Коли підійшла службова машина, Воробйов уже чекав біля під'їзду. Хвилин за двадцять він був на місці події.

Його зустрів міліціонер, і вони разом попрямували до моря. Воробйов уважно роздивлявся навколо, намагаючись визначити, де він перебуває, щоб мати якнайточніше уявлення про всі обставини події.

Ліворуч від міста тягся піщаний пляж, ще безлюдний у цей ранній час. Закінчувався пляж косою, що утворювала невелику мілководну бухточку. До бухточки берег спускався вузькою лощовиною, а далі, праворуч, починався стрімкий обрив, під яким у воді й біля неї в хаотичному безладді валялися брили пористого жовтого каміння.

Воробйов і його супутник спустилися схилом лощовини до води.