Наказано вижити - Юліан Семенов
«А якщо зараз спитати його про контакти з росіянами в лоб? — подумав Мюллер. — Я побачу своїми очима, як він здригнеться від жаху, і мені буде не так страшно, як стало тільки що. Ні, — сказав він сам собі, — ти не маєш на це права. Штірліц — твоя козирна карта, і ти розіграєш її так, щоб побити нею будь-якого туза. Але гра буде кривава, і коли він зрозуміє мене, відчує, що я знаю щось, але мовчу, буде непоправний програш».
— Ну, добре, це вже цікаво — з Геленом, спасибі, Штірліц. Ви обговорили зв'язок з пастором?
— Так.
— Обопільний?
— Так.
— Віддасте мені його адресу?
— Звичайно.
— Тепер ось що… Прикордонна варта повідомила, що ви пересікали кордон не сам, а з дамою. Це правда?
— Ні. Неправда. Я перевіз через кордон не тільки фрау Кірштайн, а й двох її дітей.
— Хто вона?
— Біженка. Її чоловік працював у нас на заводах Круппа, спеціаліст годинникової техніки, швейцарець… Загинув… Вона стояла на дорозі, тільки-но закінчився наліт варварів…
— Якого віку діти?
— Немовлята… Я, на жаль, погано розбираюсь у цьому… Вони дуже пищали…
— Де вона вийшла в Швейцарії?
— У Берні.
— Біля готелю?
— Так.
— Назва?
— «Золота корона»…
Мюллер знизав плечима:
— Чому республіканська Швейцарія так полюбляє королівські назви, пов'язані з атрибутами тиранічної влади?
— Я думаю, що в нас незабаром, навпаки, республіканських назв готелів буде понадміру… Кожен з загостреним інтересом ставиться до того, чого не має сам.
— Хм, можливо. У Берліні напевно з'являться готелі «Російський двір», «Калинка» і «Самовар»…
— А в Мюнхені «Уолдорф Асторія» і «Пенсільванія», — додав Штірліц.
Мюллер кивнув, потягся стомлено, запитав:
— А кого ви шукали в пансіонаті «Вірджінія»?
— Ви стежили за мною в Швейцарії?
— Я прикривав вас.
— У такому разі відповідаю: у «Вірджінії» я шукав професора, який контактував з пастором.
— Чому пастор сам не пішов у «Вірджінію»?
— Тому що я інструктував його про заходи безпеки. Професор… я забув його ім'я… не прийшов до пастора на зустріч… Досить поінформована людина. Він представляв якусь групу в рейху, глибоко законспіровану… Чомусь він покінчив з собою…
Мюллер дістав з кишені френча — лінивим, повільним жестом — маленький аркушик, поклав на стіл перед Штірліцом:
— Саме він приніс на нашу конспіративну квартиру цю шифровку. Пригадуєте, я показував її вам, коли мені довелося посадити вас у камеру? Цікаво, правда ж? Шифр точнісінько, як у радистки, чарівної молодої дами…
«Якщо він примусить мене писати лівою рукою, буде погано, — подумав Штірліц, розглядаючи свою шифровку. — Треба заздалегідь підготувати себе до цього. Провал? Випадок? Може, він веде гру? Але Борман навряд чи став би розмовляти зі мною так, як розмовляв, якби Мюллер сказав йому про свої підозри».
— Ви підозрюєте мене, групенфюрер?
— У якійсь мірі.
— І яка ця міра?
— Я підозрюю вас у тому, що ви почали свою гру. Така собі, знаєте, «мінівольфіада»… А чому б і ні? По-людськи я можу зрозуміти вас — у нашій державі «національної спільності» кожен зараз думає тільки про себе.
— А коли я справді веду таку гру? — неквапливо запитав Штірліц. — Коли я скажу вам, що граю свою партію, не дуже сподіваючись навіть на вас, хоч ваш план зникнути в ту мить, як тут гуркотітиме канонада союзників, здається мені оптимальним? Адже ви досі не сказали мені: з ким ми підемо? Куди саме? Яким чином? Ви хочете бути хазяїном діла, але у ваше діло я вкладаю не гроші, а життя. Тому я так трепетно й акуратно поводився з пастором.
— І так хвацько сховали кудись його сестру з виродками, що бідолашний Айсман мало не повісився. Де вони?
— У Швеції.
— Не брешіть.
— Тоді не запитуйте.
— А якщо я знайду її, пастор прийме мене у вашу компанію?
— Він прийме вас у компанію, якщо ви санкціонуєте мою з ним роботу. Продовження роботи, так буде точніше.
— У чому вона полягатиме?
— В тому, щоб він, Шлаг, став фігурою, яка представляє реальні сили в рейху. Він, а не Шелленберг.
— Ви думаєте, що Даллес зважиться проміняти шило на мило? Гадаєте, моє ім'я для нього привабливіше, ніж ім'я Вольфа? Мене ніхто не вводив у комбінацію, як Вольфа, — ні Гіммлер, ні генеральний штаб, ні дипломати… Я — фігура для настрашки, це й дурень знає.
— Але ви маєте змогу організувати такі матеріали на людей армії, що виламаєте їм руки й примусите їх погодитись увійти в наше діло… А з ними Даллес сяде за стіл, незважаючи на прикру невдачу з Вольфом.
— Коли у вас призначена зустріч із Шелленбергом?
— Ви ж знаєте…
— Його апарат ми поки що не прослухуємо.
— О дев'ятнадцятій тридцять.
— Знайдіть можливість поставити йому запитання: «Від кого Сталін міг дізнатися про переговори в Берні?»
— А у вас є такі дані?
— Штірліц, я попросив вас поставити Шелленбергу запитання і вислухати його відповідь. Це все…
— Ви впевнені, що я вийду живим з його кабінету?
— Впевнений. Я не впевнений у тому, що ви прокинетесь завтра вранці у вашому Бабельсберзі, от у цьому я по-справжньому не впевнений. Саме тому я прикріпляю до вас мого шофера… Так, так, шофера, у вас болить кисть правої руки, вам важко водити машину — скажете про це Шелленбергу… — Мюллер натиснув на одну з кнопок у панелі, на дверях зразу ж з'явився Шольц. — Де Ганс?
— Чекає.
— Будь ласка, запросіть його.
Увійшов шофер.
— Ганс, з сьогоднішнього дня ти станеш нянькою в цього чоловіка, — сказав Мюллер. — Його життю загрожує небезпека. Ти ночуватимеш у нього в домі, на першому поверсі, ти нікому не відчиниш дверей, жодній живій душі; мій знайомий не має права ризикувати собою, ти повинен бути нерозлучний з ним і служити йому так, як служив мені і моєму нещасному хлопчикові. Тобі ясно все?
— Мені ясно, групенфюрер.
Інформація для роздумів — I
(ОДЕССа)
Ідея створення цієї таємної організації належала Мюллерові. Він розумів, що врятувати есесівські кадри після краху рейху буде нелегко, практично неможливо, якщо вже зараз, у березні сорок п'ятого, не конституювати діло. І коли ідею затвердять, тоді можна буде фінансувати створення надійних шляхів перебазування есесівців у Латинську Америку, Іспанію, Португалію і в монархічні арабські країни пронацистської орієнтації. Купувати — через підставних осіб — особняки, автомобілі, яхти, невеличкі
