Хрещений батько - Маріо Пьюзо
Дон схилив голову з повагою до горя чоловіка. Та коли він заговорив, його слова відгонили холодом ураженої гідності.
– А чому ти звернувся до поліції? Чом ти не прийшов до мене відразу?
Бонасера прошепотів майже нечутно:
– Скажи, чого ти хотів би від мене? Скажи чого? Але зроби те, про що я тебе прошу, зроби, благаю.
У його словах було щось майже зухвале. Дон Корлеоне спитав похмуро:
– Про що ж саме?
Бонасера подивився на Хейгена й Сонні Корлеоне і заперечливо хитнув головою. Дон, сидячи за Хейгеновим столом, нахилився до Бонасера. Той мить вагався, а потім нахилився так близько, що його губи майже торкнулися волохатого донового вуха. Дон Корлеоне слухав, як священик на сповіді, дивлячись кудись у далечінь, нерухомо й байдуже. Вони хвилину пробули так, аж поки Бонасера не закінчив шепотіти й не випростався на повний зріст. Дон похмуро подивився на Бонасера. Той, червоний від збудження, незмигно витримав погляд Корлеоне. Нарешті дон заговорив:
– Я не можу цього зробити. Ти хочеш неможливого.
Бонасера сказав голосно й виразно:
– Я заплачу тобі, скільки захочеш.
Від цих слів у Хейгена нервово смикнулася голова. Сонні Корлеоне склав руки на грудях, саркастично посміхнувся і вперше відірвався від вікна, зацікавившись сценою в кімнаті.
Дон Корлеоне підвівся з-за столу. Його лице ще було незворушне, але голос дзвенів, як холодна смерть.
– Ми багато років знаємо один одного, ти і я, але до сьогодні ти жодного разу не прийшов до мене просити поради чи допомоги. Я ніяк не можу пригадати, коли ти востаннє запрошував мене до себе в гості на чашку кави, хоча моя жінка – хрещена мати твоєї єдиної дитини. Будьмо відверті. Ти знехтував мою дружбу. Ти боявся стати моїм боржником.
Бонасера промимрив:
– Я не хотів клопоту.
Дон підняв руку.
– Помовч. Ти казав, що Америка – це рай. У тебе добре йшли справи, ти добре заробляв і думав, що світ – це спокійне місце, де ти можеш жити собі на втіху. Ти не забезпечив себе вірними друзями. Адже тебе стерегли поліція й суди, якої ж тобі сподіватися шкоди? Тобі не потрібен дон Корлеоне. Що ж, гаразд. Мені було прикро, але я не нав’язую своєї дружби тим, хто її не цінує, хто невисокої думки про мене.
Дон зробив паузу і ввічливо й саркастично посміхнувся до власника похоронного закладу.
– А тепер ти приходиш до мене і кажеш: «Доне Корлеоне, встанови справедливість». Але ти просиш без належної поваги. Ти прийшов не шукати дружби. Ти прийшов у мій дім у день весілля моєї дочки і просиш про вбивство. – Дон презирливо перекривив прохача. – «Я заплачу, скільки скажеш». Ні-ні, я не ображаюся, але чому ти думаєш про мене так неповажно?
Бонасера крикнув з мукою і відчаєм:
– Америка була доброю до мене. Я хотів стати порядним громадянином. Я хотів, щоб моя дитина була американкою.
Дон схвально ляснув у долоні.
– Добре сказано. Чудово. Так тобі ж немає на що скаржитися. Суддя ухвалив вирок. Америка ухвалила вирок. Захопи для своєї доньки квіти й коробку цукерок, коли підеш навідувати. Її це втішить. І сам будеш задоволений. Зрештою, що такого сталося? Хлопці молоді, добре виховані, один із них син впливового політика. Ні, любий мій Амеріго, ти завжди був чесною людиною. Хоча ти й знехтував мою дружбу, я вірю слову Амеріго Бонасера більше, ніж будь-чиєму. Тож дай слово, що забудеш про це божевілля. Ти хочеш вчинити не по- американському. Пробач їм. Забудь. Життя повне прикрощів.
Жорстока й презирлива іронія цих слів, стриманий гнів дона зробили нещасного власника похоронного закладу схожим на мокру ганчірку. Та він ще раз насмілився сказати:
– Я прошу в тебе справедливості.
Дон Корлеоне кинув сухо:
– Суд дав тобі справедливість.
Бонасера вперто похитав головою.
– Ні. Він дав справедливість тим молодикам, а не мені.
Дон кивком голови схвалив це тонке зауваження і запитав:
– Яка ж твоя справедливість?
– Око за око, – сказав Бонасера.
– Ти хотів більшого, – зауважив дон, – адже твоя донька залишилася жива.
Бонасера вичавив із себе:
– То хай тоді вони помучаться, як вона мучиться.
Дон чекав, що він скаже далі. Нарешті Бонасера зібрав свої останні сили й наважився запитати:
– Скільки я маю тобі заплатити?
Це вже був зойк душі.
Дон Корлеоне відвернувся. Це означало, що розмову скінчено. Але Бонасера не ворухнувся.
Зрештою, зітхнувши, як щиросерда людина, яка не може весь час злоститися на заблудлого друга, дон Корлеоне повернувся до власника похоронного закладу, сполотнілого, як трупи, що він їх ховав.
Дон Корлеоне заговорив лагідно й розсудливо.
– Чому ти боявся довіритися мені? Ти пішов до суду й чекав кілька місяців. Витратив гроші на адвокатів, хоч вони знали наперед, що тебе пошиють у дурні. Ти прийняв вирок від судді, що продав себе, як найпослідуща вулична хвойда. Були роки, коли ти потребував грошей. Ти звертався до банків і платив грабіжницькі проценти, чекав, як жебрак із капелюхом у руці, поки вони рознюхували, устромляли ніс трохи не між твої сідниці, щоб впевнитися, чи ти можеш сплатити борг.
Дон помовчав, його голос став невблаганним.
– А якби ти прийшов до мене, мій гаманець був би твоїм. Якби ти прийшов до мене по справедливість, то ці покидьки, що скалічили твою доньку, уже сьогодні вмивалися б гіркими слізьми. Коли б через якесь нещастя у такої чесної людини, як ти, з’явилися вороги, вони б стали моїми ворогами. – Дон підняв руку, показуючи пальцем на Бонасера. – І тоді, повір мені, вони б обминали тебе десятою дорогою.
Бонасера схилив голову і промимрив здушеним голосом:
– Будь моїм другом. Я згоден.
Дон Корлеоне поклав руку на його плече.
– Гаразд, – сказав він, – ти матимеш справедливість. Але колись – можливо, що цей день і не настане ніколи, – я повернуся до тебе з проханням зробити мені послугу. А до цього дня вважай цю справедливість подарунком від моєї жінки – хрещеної матері твоєї доньки.
Коли зачинилися двері за вдячним власником похоронного закладу, дон Корлеоне обернувся до Хейгена і сказав:
– Доручи цю справу Клеменці й накажи йому, щоб він послав таких надійних людей, що не оскаженіють, почувши запах крові. Зрештою ми ж не
