Смиренність отця Брауна - Гілберт Кійт Честертон

розеткою. Він пройшов через весь будинок до свого кабінету, з дверей якого відкривався краєвид на сад. Ці двері були відчинені, то ж він, ретельно замкнувши якусь скриньку в сейф, підійшов до одвірка і на декілька секунд виглянув у сад. Яскравий місяць боровся з навалою безформних хмар, цих провісників грози, і Валентен споглядав небо з невластивим таким науковим натурам, як він, присмутком. Імовірно, такі, як він, здатні до передбачення найжахливішої біди у своєму житті. Але від того окультного настрою він, зрештою, швидко оговтався, бо знав, що спізнився і що деякі з його гостей вже прибули. Увійшовши до вітальні, Валентен з першого погляду впевнився, що принаймні головного гостя ще немає. Усіх інших примітних фігур своєї вечірки він бачив: лорда Гелловея, англійського посла, — дратівливого старигана з червонястим, як яблуко, обличчям, що носив блакитну стрічку ордена Підв’язки;[6] леді Гелловей, худу і жилаву, зі сріблястим волоссям та чуттєвим і пихатим обличчям; її доньку, панну Маргарет Грейєм, — бліду симпатичну дівчину з чарівним обличчям і мідно-рудим волоссям. Він бачив герцогиню Мон-Сен-Мішель, чорнооку і повновиду, а з нею — двох її доньок, так само чорнооких і повновидих. Він бачив доктора Саймона, типового французького вченого, — в окулярах, із гострою каштановою борідкою і чолом, зораним рівнобіжними зморшками, що є карою за зарозумілість, бо завжди з’являються від зведення брів. Він бачив отця Брауна, з Кобхоула, що в Ессексі. Він зустрічався з ним нещодавно в Англії. Бачив і високого чоловіка в уніформі, котрий викликав у нього чи не найбільший, аніж усі попередні гості, інтерес і котрий, віддавши поклін сім’ї Гелловеїв, у відповідь отримав не дуже сердечне привітання і саме наближався, щоби засвідчити свою шану господареві гостини. Це був комендант О’Браєн із французького іноземного легіону. Худорлявий, дещо франтуватий, чисто виголений, темноволосий і блакитноокий, він, як і властиво офіцерові такого відомого своїми славними поразками та успішними жертовними перемогами військового підрозділу, мав жвавий і зажурений погляд водночас. Родовитий ірландський дворянин з походження, він ще в юності знався із сімейством Гелловеїв, особливо з Маргарет Грейєм. Він полишив свій край після якихось непорозумінь через борги і тепер виявляв цілковиту свободу від британського етикету, розвалькувато походжаючи в уніформі при шаблі й шпорах. Коли він вклонився сім’ї посла, то від лорда і леді Гелловей отримав скупий уклін у відповідь, а панна Маргарет лише відвела погляд.

Але з яких би причин ці люди не виявляли інтересу один до одного, не вони найбільше цікавили знаменитого господаря вечірки. Принаймні жоден з них не був для Валентена найважливішим гостем. А чекав він, — маючи на те неабиякі підстави, — на людину зі світовим визнанням, дружбу з котрою зав'язав під час кількох поїздок до Сполучених Штатів, що принесли йому справжні детективні тріумфи. Він чекав на Джуліуса К. Брейна, мультимільйонера, чиї колосальні, ба навіть вражаючі пожертви на розвиток малопоширених релігій спричинили стільки безпідставного галасу і ще безпідставнішого ажіотажу в американській та англійській пресі. Ніхто не міг з достовірністю стверджувати, ким саме був пан Брейн — атеїстом, мормоном чи представником християнського вчення — він був схильним вкладати капітал у будь-який інтелектуальний проект, допоки той не проходив усі стадії випробування. Одним з його хобі було очікування на американського Шекспіра — хобі, що вимагало більше терплячості, аніж риболовля. Він захоплювався Волтом Вітменом,[7] але вважав, що Люк П. Теннер, з Парижа, що в Пенсильванії, був «прогресивнішим», ніж Вітмен будь-коли. Йому подобалося все те, що, на його думку, було «прогресивне». Валентена він також вважав «прогресивним», не підозрюючи, що таке враження було вкрай помилковим.

Представницька поява Джуліуса К. Брейна у вітальні була настільки ж вирішальною, як дзвоник на обід. Він мав ту поважну якість, — а на неї мало хто з нас може претендувати, — що його присутність вважалася такою ж значущою, як і його відсутність. Це був величезний чолов'яга, настільки ж товстий, як і високий, одягнений у строгий вечірній костюм, без звичних ланцюжка для годинника та каблучки. Волосся мав сиве і ретельно, як у німця, зачесане назад; його обличчя було розчервонілим, агресивним і обрезклим, з жмутом темного волосся під нижньою губою, який надавав його інфантильному виглядові якогось театрального ефекту, навіть мефістофельського драматизму. Не довго, однак, салон пас очима знаменитого американця — постійні запізнення котрого вже перетворилися на внутрішню проблему його країни — оскільки його у супроводі леді Гелловей якнайшвидше відіслали до їдальні.

Сімейка Гелловеїв, за винятком одного моменту, була доволі привітною і безтурботною. Допоки панна Маргарет не узяла під руку того авантюриста О’Браєна, її батько залишався цілком задоволеним: поки що вона так не зробила і благопристойно увійшла з доктором Саймоном. Однак старий лорд Гелловей був занепокоєний і майже грубий. Він поводився досить дипломатично під час обіду, але коли, закуривши сигари, троє з молодших чоловіків — доктор Саймон, священик Браун і пакісник О’Браєн, той засланець в іноземній уніформі, — зникли, щоб десь долучитися до дам чи покурити в оранжереї, англійський дипломат геть утратив дипломатичність. Кожні шістдесят секунд його жалила думка, що пройдисвіт О’Браєн виявляє до Маргарет якісь знаки уваги, які він не наважувався навіть уявити. Відтак лорд залишився пити каву лише з Брейном, сивочолим янкі, що визнавав усі релігії, та Валентеном, сивіючим французом, що не визнавав жодну з них. Та скільки б вони не сперечалися один з одним, ніхто не виявляв інтересу до аргументів усіх інших. Через деякий час їхня «прогресивна» суперечка досягла критичної точки — нудоти. Тож лорд Гелловей звівся на ноги і поспішив до вітальні, але заблукав і впродовж шести чи восьми хвилин тинявся довгими коридорами, аж тюки не почув високий напутній голос доктора, потім — тиху відповідь священика і, нарешті, — загальний регіт. Мабуть, вони теж сперечаються на тему «наука і релігія», — подумав лорд.