Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Жовтогаряча заграва здалеку освітлювала нічне небо й ставала дедалі яскравішою, що ближче він під’їжджав. Ні поліція, ані пожежники ще не прибули, неподалік стояв лише автомобіль охорони на мигалках. Вістінґ оминув його, з’їхав моріжком до самої води, щоб не перекривати доїзд пожежним машинам.

На нього війнуло гаряччю, коли він вийшов з авта. Оранжеві, жовті й багряні язики полум’я перепліталися між собою, охопивши весь будинок.

Почувся вибух, і осипалося вікно. Кілька місцевих дачників, які з’юрмилися неподалік, мимоволі позадкували. Полум’я вихопилося назовні, облизало стіни й шугонуло під дах.

Вістінґ був пасивним глядачем, як і всі решта. Суха деревина тріщала й сипала іскрами. Шкіра від жару наче нап’ялася.

Новий вибух прошив блакитними сполохами дах. У повітря здійнялися палаючі дерев’яні скіпки й великі червоні жарини. Чоловік з охоронної фірми попросив людей відступити.

Перші сині мигалки з’явилися за кілька хвилин. Спершу — два пожежні автомобілі, за ними — поліційний патруль.

Пожежники підключили рукави до своїх цистерн з водою і водночас потягнули шланги до моря.

Вістінґ відрекомендувався прибулим патрульним, не вдаючись у подробиці, лише пояснив, що спрацювала сигналізація і будинок був порожній.

Чоловік з охоронної фірми рушив до свого авта. Вістінґ подався за ним, дав йому знак зачекати. Показав йому своє посвідчення і розпитав, чи охоронець не бачив нічого незвичайного.

— Якою була картина пожежі, коли ви прибули? Може, у якихось місцях горіло більше, ніж в інших?

— Найбільше палало позаду, — пояснив охоронець. — Скидалося на те, що пожежа почалася саме там.

— Хтось вам трапився на дорозі, коли ви з’їжджали до будинку?

Охоронець заперечно похитав головою.

— Народ з сусідніх дач уже зібрався навколо.

— А вище дорогою?

— Траплялися авта, але жодне не привернуло моєї уваги, — чоловік відчинив дверцята й сів за кермо. — А чому питаєте? Підозрюєте підпал?

— Я розмовляв з вашим центральним пультом, — пояснив Вістінґ. Хтось тричі набрав неправильний код доступу, а тоді спрацювала пожежна сигналізація. Це дає підстави для проведення детальнішого розслідування.

— Я маю відеореєстратор в авті, — пояснив охоронець, показуючи на записувальний прилад на дзеркалі. — Тут зафільмована вся моя зміна. Зараз я вам не зможу показати запис, але подбаю, щоб завтра зранку ви його отримали.

— Це було б чудово, — подякував Вістінґ.

Він обійшов авто спереду й побачив маленьку, делікатну камеру.

— Вона й зараз знімає?

— Увесь час, — кивнув охоронець.

Вістінґ глянув на годинник, який показував одну хвилину на сьому. Вийняв з кишені візитівку й простягнув її охоронцеві. Громовий тріск змусив обох обернутися до палаючого будинку. Завалився дах. Фасадна стіна ще трохи похиталася і теж, переломившись навпіл, упала. Снопами бухнули іскри й, підхоплені гарячим повітрям, полетіли вгору. Пожежники запустили агрегати й помпували морську воду. Про порятунок будинку навіть не йшлося, головне, щоб вогонь не перекинувся на інші будівлі.

Надворі почало світати. Вістінґ сів у авто, вийняв телефон і послав коротке повідомлення Мортенсенові про те, що трапилося, попросив приїхати до нього додому. Потім надіслав подібне повідомлення генпрокуророві, додавши, що всі цінності в безпеці, а пожежу треба розслідувати як умисний підпал.

7

Сонце навскоси зазирало в кухонне вікно. Вістінґ поставив перед Мортенсеном кавову філіжанку, вийняв з морозильника кілька нарізаних скибок хліба.

— Ти щось їв? — запитав він, кладучи хліб у тостер.

— Так, але не відмовлюся.

Вістінґ виклав на стіл масло й апельсиновий мармелад. У вікно бачив, як на вулиці запаркувалася його донька.

— Ліне теж прийде, — сказав він і розповів, як вчора посвятив її у справу.

Мортенсен зреагував наче скептично, але промовчав.

Ліне сама взяла собі філіжанку, заклала капсулу в кавоварку.

— Де Амалія? — запитав Вістінґ.

— Сьогодні її пильнує Софія.

Клацнув тостер і вистрелив двома підсмаженими скибками. Грубо намащуючи їх маслом, Вістінґ розповів про пожежу, яка, схоже, була викликана вибухами.

— Будинок обернувся на купку попелу, — закінчив він свою розповідь. — Я домовився з Гаммером, що він приставить поліцейського стерегти згарище, доки ми його дослідимо.

Мортенсен попивав каву маленькими ковточками.

— Пожежа спростила нам справу, — завважив він. — Ми тепер можемо прикриватися нею.

Вістінґ відщипнув шматочок тоста.

— Ми з Мортенсеном маємо о десятій зустріч з патологоанатомом, — Вістінґ глянув на Ліне. — Потім, об одинадцятій, зустріч у партійному офісі. Далі зазирнемо в Кріпос і поїдемо додому до Клаусена. Пропоную не відхилятися від цього плану, тоді ввечері зможемо навідатися на згарище.

— З чого мені починати? — поцікавилася Ліне.

Вістінґ погортав свій нотатник і виписав номер телефону на жовтий аркушик-липучку.

— Папірець з цим телефоном затесався між пачки з грошима в одній коробці, — пояснив він.

— Ґіне Юнасен з Осло, — встряв Мортенсен.

— З’ясуй, хто вона така, — попросив Вістінґ, додав її ідентифікаційний номер й адресу. — У поліційних реєстрах про неї нічого немає. Перевір, чи має вона якийсь стосунок до Бернгарда Клаусена або чи знає хоч щось, що могло б нам допомогти.

— Чудово! Що іще? — кивнула Ліне.

— Ґютторм Геллевік й Едель Голт, — Вістінґ записав імена на аркушику паперу.

— Я знаю, хто такий Ґютторм Геллевік, — сказала Ліне.

— Він був не лише колегою Клаусена по партії, але й його дружбою на весіллі, — пояснив Вістінґ. — Едель Голт виконувала функції персональної асистентки.

Він підкреслив деякі пункти, по яких хотів би отримати детальнішу інформацію. Ліне теж мала купу запитань, про що вона може говорити, а про що — ні. Вони обговорювали справу вздовж і впоперек, доки Вістінґ поклав край балачкам, зібрав посуд і поскладав його в посудомийну машину.

— Увечері збираємося тут, — підсумував він.

Ліне взяла своє авто. Мортенсен поїхав цивільним поліцейським автомобілем. Дорогою вони і Вістінґом розмовляли мало, більше мовчали. Проминули Саннефьорд і Тьонсберґ.

— Я думав про пожежу й дірки в стінах, — Мортенсен глянув у дзеркало. — На тій дачі щось відбулося. Комусь важливо було приховати всі сліди. І ті сліди не конче мусили пов’язуватися з грошима.

У голові Вістінґа крутилися такі ж думки. Але ніхто з них не мав реальних припущень, про що саме могло йтися.

Через годину Мортенсен звернув на територію лікарні «Уллевол» і, рухаючись за вказівниками, попрямував до лабораторного корпусу. Вони відрекомендувалися в реєстратурі, показали припис генпрокуратури негайно надати поліції можливість узяти відбитки пальців й аналіз ДНК покійного політика. Для супроводу їм дали вахтера, який провів їх безкінечними коридорами до викладеної плиткою кімнати, де пахло якимсь невизначеним дезінфекційним засобом. У кінці приміщення стояла холодильна установка з нержавіючої сталі для зберігання тіл. Патологоанатом підкотив каталку, відчинив одну з холодильних шаф, перевірив мітку й аж тоді