Бунт моїх колишніх - Ірина Сергіївна Потаніна

— Скажеш теж! Якби тільки й лиха, що паркан… Нема такого паркана, який з допомогою мотузок перелізти не вдалося б. Знайшла, типу, проблему. От охорона, це так, це серйозніше. Для того інформатор і потрібен. Я, тобто. Ет, із цим співаком усе не в дугу. Брешуть, що перший млинець, типу, грудкою. У нас останній ніяк не вдається. — Артем раптом пожвавішав. Видно було, що його охопив справжній запал. Схоже, Тимка цікавила не стільки майбутня здобич, скільки сам факт ризикованого вчинку. — От якби Метр не зник… Метр у нас щось на зразок головного, типу, режисера. Він завжди щось таке придумати міг, що все в нас гладенько виходило. До чого ж невчасно він пропав… У охоронців співака період був, коли вони, типу, самі були в домі. Родина клієнта, типу, відпочивати покотила. Тоді треба було діяти. Тільки тоді. Лафа для нас була. Охоронці ввечері двір обійдуть, замки перевірять, сигналку ввімкнуть і, типу, в будинок спати. А що? Хазяїв нема, демонструвати службову запопадливість, типу, нема перед ким. Зараз вони, бідолашні, в альтанці сидять цілу ніч, пульку вдвох розписують, наслухають, не сплять. Якби в нас тоді прилад був… Чисто зробили б, ніхто б з них, типу, й не прокинувся. Для вірності їх у будинку замкнути можна було.

— А ти все це звідкіля знаєш? — здивувалась я.

— Робота така, — гордовито гмикнув сусід, та відразу й зізнався: — Та що там, типу, знати. На дерево, яке близенько до огорожі, виліз, у листі, типу, сховався, та й стежиш. У нас же не як у буржуїв, ділянки невеличкі. Розмови їхні між собою чудово, типу, чути. Видно всіх. Лафа, одним словом. А спіймають — дурника з себе вдам. Даун, типу, грушок хочу. Максимум вуха накрутять, та й відпустять. Кому з хворим зв'язуватися хочеться?

— Ловили хоч раз?

— Нє-а, — вдоволено посміхнувся Тимко. — Везучий я. І потім, ми раніше по приватних дворах не працювали. У всіх нормальних, типу, людей гаражі де-небудь під вікнами. Або взагалі стоянка звичайна десь біля офісу. А офісній охороні, думаєш, задоволення — чергувати цілу ніч? Або спати заваляться, або дівок приведуть — не до роботи їм уже, типу… А з одного офісу братва взагалі збиралася на півночі до общаги в гості. Там день народження в однієї був.

Тимко раптом спохмурнів. Я здогадалася, через що.

— Збиралися, а не пішли?

Сусід кивнув.

— Васько на мене й досі дметься. Робіну донос настрочив, вимагав дати нам іншого інформатора.

— Я чула.

— Фігня те все, що ти чула. Ні секунди Васько не думав, що я зумисне. Просто іншого інформатора хотів знайти. Усе канючив, що нам професіонала не дають. А перевірку влаштовувати і все таке, де вже Робін, типу, сам придумав. Він вічно нам мізки промивав цією перевіркою. Мовляв, коли що, майте на увазі, на кожного з вас управа знайдеться, кожен, типу, крок відстежити можна. Я вже, типу, засмикався від усього цього. На межі зриву. Прикинь, так ризикувати щосекунди…

— Важко, — погодилась я.

— Далі ще гірше пішло. А потім я з'ясував, що клієнт співатиме на одній, типу, тусовці. Поставив наших дибки. Робін підняв старі зв'язки, якимось дивом домовився, щоб, типу, Серьогу з Васьком туди пустили. Якесь устаткування в оренду взяв, щоб хлопці техперсонал зображали. Я охорону на стоянці підпоїти снотворним повинен був… А клієнт не приїхав! Стільки підготовки, стільки витрат… І знову, типу, я винуватий. Мусив передбачати, що цей наш Зірка таким носокрутом виявиться. — Артем сидів з ногами на кухонному підвіконні й нервово димів сигаретою. Погляд його вивчав щось дуже важливе. Це щось було далеко за вікном, значно далі за вигорілий на солому пустир, куди далі за сусідній квартал новеньких, рівненьких коробочок, пофарбованих у іграшково-яскраві кольори, навіть далі за злитий із ясним небом обрій.

— Я тобі одну річ скажу, ти тільки не ображайся, — чомусь мене знов потягло на моралі. Видно, вік усе-таки брав своє. — Коли займаєшся нечесними справами, на удачу розраховувати не варто. Це закон.

— Так то ж, коли нечесними. А ми, типу, шляхетну операцію замислили. Змушуємо злодіїв повернути награбоване.

Схоже, Артем по-справжньому вірив у власну безневинність.

— А хто дав вам право судити, злодії вони, чи ні?

І потім, невже виторг справді по дитячих будинках розсилаєте? Собі не залишаєте нічого?

— Це вже Робіна, типу, робота. На те він і Робін. — серйозно відповів Артем. — Він і вироки виносить. Причому не просто так, між іншим, а, типу, після ретельного проробляння. Він про них, вважай, усе знає. Не думав навіть раніше, що стільки всілякої мерзоти навкруги. Що ж, дозволяти їм, типу, спокійно знущатися з нас? Ось я, наприклад, знаєш, чому два роки підряд на другому курсі був?

— Прогульник тому що й хуліган, — не замислюючись, відповіла я.

— Та це ж святе, — гмикнув Артем. — Таких у нас цілий, типу, потік. Ні. На другий рік мене одного наш, типу, професор залишив. Відкритим текстом заявив, типу, без платної консультації ніхто з нас у темі не розбереться, а значить, і заліку не здасть. Усі йому за цю, типу, консультацію сплатили. А я не схотів, намагався, дебіл, тему вивчити. А потім розумні люди підказали, типу, по-іншому треба справедливості в цьому світі шукати, — я здогадалася, що розумні люди — це Сергій з Васьком. — Цього року я спокійно цей, типу, залік здав. Як усі, сплатив за консультацію. Грошима, які нам Робін видав за тачку цього, типу, професора.

Схоже, Робін розрахував усе дуже точно. У кожного члена зграї був особистий ворог серед жертв. Таким чином, ніхто не сумнівався у провинах решти «клієнтів». Хоча, чому ж ніхто? Шурик он спробував. І де він тепер?