Земля мертвих - Жан-Крістоф Гранже

— Але ж вона розуміє, коли не можна переступати певну межу.

— Ну, не знаю. Вона… справді навіжена якась.

— Збочення — це одне. Материнський інстинкт — геть інше.

— Добре, — зітхнув Корсо, — погоджуюся. Але повір мені, йдеться про справжню патологію. І навряд чи вона зміниться. Боюся, що вона здатна навіть узяти Таде в заручники під час якихось садо-мазо-ігор.

Барбі втупила очі в портрет Емілії. Трохи східні риси обличчя, як на мідній гравюрі; оманливо спокійний вираз очей.

— Вона небезпечна, — напосідав він. — Гадаю, щодо цього ти мені повіриш?

— Коли відбудеться суд?

— За півроку, але я більше не хочу чекати на рішення судді. Маю з нею побалакати, приставити ножа до горла, аби вона підписала протокол, який ми згодом підтвердимо офіційно.

Барбі схопила портрет і хутко поклала його до кишені. Хижак устромив кігті в спину гризуна.

— Повідом про дати. Ти отримаєш те, що тобі треба, у відповідний час.

Корсо відчув десь глибоко в душі дивне полегшення. Примушування — це справжня сила.

62

У середині вересня Корсо викликав до себе суддя Тюреж. Дільничних поліціянтів, що проводять розслідування, часто просять надати якісь уточнення, але Тюреж вирішив запросити його до паризької кав’ярні-броварні.

Корсо не надто полюбляв такі облаштовані під старі часи місця: там завжди смердить кислою капустою, а гомін — як на критому ринку. Але на цей варто було поглянути: мозаїчна плитка на долівці, обтягнуті молескіном сидіння, мідне поруччя, лампи-тюльпани, вітражі в стилі Мухи[85]. Кожний стіл відгороджений від інших переділками з матового скла, аби гості думали, буцімто подорожують у купе Східного експреса.

Тюреж замовив страву з дарів моря, що стояла між ними, немов мандала з мушлями. Устриці, гребінці, краби, молюски, лангусти… До розкішної добірки подали майонез, цибулевий соус, полумисок для обмивання пальців, житній хліб, шпажки для равликів. Корсо почувався зайвим серед цього розмаїття…

Він поводився сторожко. У документах щодо розслідування містилося чимало зафіксованих порушень, і, хай як вони з Крішною старалися надати справі законного вигляду, коп однаково побоювався, що Тюреж причепиться до якоїсь процесуальної накладки. Судді звикли до кабінетних завуальованих допитів, до заплутаної мови своїх помічників — вони лише теоретики. І зазвичай не надто обізнані з практичною роботою, яка щоденно лягає на плечі таких копів, як Корсо.

Отже, Тюрежа всі знали як людину негнучку й маніакально сувору. Ходяча канцелярська скріпка. Низенький чоловічок у тісному костюмчику з неспокійними очима. Чорне-чорне волосся, смоляні брови, запалі щоки — викапаний Шарль Азнавур.

Незабаром виявилося, що він хотів лише почути думки Корсо щодо справи. Стефан розслабився. Їв яйця в майонезі та намагався спокійно й ніби відсторонено описати своє двотижневе розслідування. Але навіть словом не прохопився про те, як справа Собєскі його виснажила.

— Ви знали, що він з повагою ставився до матері? — перервав його Тюреж.

— Ні.

— Вона ніколи не відвідувала сина в тюрмі, але щойно того звільнили, як він кинувся її розшукувати.

— І знайшов?

— У притулку в Монтаржі.

Корсо пригадав крихітну жіночку: рот, як гумка на рогатці, вигнутий дугою, шалені очі, просякнутий несамовитим садизмом мозок. На що вона тепер схожа, у свої 70 років?

— Вона була в жалюгідному стані, — відказав Тюреж, ніби почув його питання. — Змучена шизофренією та виразками від численних венеричних хвороб. Син оплачував їй перебування в найкращій клініці, доки вона не померла в 2013 році. Його знайомі підтверджують: Собєскі щотижня їздив на цвинтар Пантен, на могилу матері.

Поліціянт слухати нічого не хотів про якісь душевні прояви Собєскі. Натомість, не знати чому, зайшовся знову наполегливо розповідати про його схильність до сексуальних збочень — у молоді роки той учинив чимало зґвалтувань і нападів; у зрілі роки, після в’язниці, постійно міняв коханців і коханок.

Тюрежа, здавалося, не цікавили такі деталі. Він висмоктав устрицю й запитав:

— Думаєте, після виходу на свободу він убивав?

— Навіть не сумніваюся. У його сховку знайшли кров тих…

— Особи потерпілих встановлені не були.

Знову хлллююююпп… Очевидно, судді подобалося ковтати устриці (він попросив собі товстеньких) неспішно, як поціновувачу довгої забави в кунілінгусі. Корсо ледь не знудило.

— Ну то що, — нетерпляче перервав він співрозмовника. — Собєскі — злочинець. Він убивав замолоду. Убивав у в’язниці. Убивав після звільнення. Німб великого художника слугував йому найкращим прикриттям. Він щоразу вище піднімався східцями суспільної ієрархії і став недосяжним для будь-яких підозр.

Тюреж схопив шпажку й видлубав равлика.

— Я не маю наміру його таврувати, — промовив він над сіруватими стулками раковини.

Корсо нахилився, щоб його було краще чути. Голос копа лунав твердо, як удари молота, що забиває цвяхи після кожного слова:

— Собєскі відсидів сімнадцять років у буцегарні. Йому жодного разу не скоротили терміну. Тюремна адміністрація завжди вважала, що він надзвичайно небезпечний для ув’язнених, а ще більше — для зовнішнього світу. За ґратами Собєскі удавав поборника справедливості: когось карав, а тих, що йому не припали до вподоби, вбивав. Трахався, як кролик, залучив співкамерників до збочень бондажу. Собєскі — справжній покидьок, токсичний тип, отрута для суспільства, його пристрелити треба!

Тюреж усміхався й мав рацію: хай як намагався Корсо здаватися неупередженим, йому це не вдалося. Він раптом ніби побачив себе з боку, у світлі круглих ламп. «Господи, — подумав, — навіщо я сюди приперся? Треба було принаймні взяти з собою Барбі. Вона вміє тримати удар і не дозволила б йому розтрощити мене».

— Що ви думаєте про його… офіційну реабілітацію?

— Собєскі — без сумніву великий художник. Макітра в нього варить. До тюрми він потрапив майже неписьменним. А вийшов із цілою купою дипломів у кишенях. Коли ж це вбивці не мали права вважатися розумними?

Тюреж спокійно погодився. Він саме занурював скибку житнього хліба до цибулевого соусу — в Корсо аж у ніздрях защипало від їдкого запаху.

— Як би ви пояснили, що він діяв у різний спосіб щоразу, коли вбивав? Тобто, якщо до Софі та Елен він убивав ще когось, чому так і не знайшли трупи?

— Мабуть, змінив почерк. Після тюрми, повернувшись в Лез-Опіто-Неф, узявся за старе. І це, звичайно, він абияк і абиде