Син - Ю. Несбе
– Про що замислився? – запитала Ельзе, стоячи у нього за спиною і погладжуючи його по голові. Волосся у нього помітно порідшало: дивлячись зверху, можна було розгледіти шкіру на черепі. Але вона переконувала себе, що їй це до вподоби. До вподоби, що його вигляд відповідає тому, ким він є – полісменом напередодні виходу на пенсію. До вподоби, що вона теж колись постаріє. Навіть попри їхню різницю у два десятки років. Один з їхніх нових сусідів, досить відомий кінопродюсер, помилився, вирішивши, що вона Симонова дочка. Того це анітрохи не зачепило.
– Думаю про те, як мені пощастило, – сказав він. – Пощастило, що у мене є ти. Що у мене є оце все.
Вона поцілувала його у маківку. Він відчув її губи просто на своїй шкірі. Вчора вночі йому снилося, наче він віддав їй свій зір. А коли прокинувся, і виявилося, що його очі нічого не бачать, він відчув себе – на одну мить, перш ніж пригадав, що влітку надіває на ніч наочники від ранкового сонця, – відчув себе щасливою людиною.
У двері подзвонили.
– Напевне, Едіт, – сказала Ельзе. – Я піду перевдягнусь.
Вона відчинила двері сестрі й зникла нагорі.
– Дядьку Симоне, привіт!
– Погляньте лишень, хто прийшов! – вигукнув Симон, дивлячись на сяюче хлопчикове обличчя.
На кухню увійшла Едіт.
– Вибач, Симоне, він із самого ранку мізки мені морочив, щоб чимшвидше сюди їхати, аби мати час приміряти твій кашкет.
– Це можна, – погодився Симон. – Але чому ти сьогодні, Матсе, не в школі?
– Бібліотечний день в учителів, – зітхнула Едіт. – У школі не знають, який це жах для мами-одиначки.
– Тим миліше з твого боку, що ти погодилась відвезти Ельзе.
– Дарма. Адже він пробуде в Осло тільки два дні, сьогодні і завтра, наскільки я розумію.
– Він – це хто? – поцікавився Матс, тягнучи дядька за руку, щоб змусити його підвестися зі стільця.
– Американський лікар, який блискуче оперує на очах, – відповів йому Симон, вдаючи, нібито опирається, перш ніж дозволив підняти себе на ноги. – Що ж, ходімо. Побачимо, чи зуміємо знайти справжній поліцейський кашкет. Едіт, а ти налий собі чашечку кави.
Симон і Матс вийшли у передпокій, і хлопчик аж скрикнув від захвату, коли побачив чорно-білий кашкет полісмена, який дядько зняв з полиці для капелюхів. Але коли Симон припасував кашкет у нього на голові, Матс благоговійно замовк. Вони стояли перед дзеркалом. Хлопчик склав долоньки у «пістолет» і, навівши на дядькове відображення, зробив «бах-бах!».
– Ти в кого стріляєш? – запитав його дядько.
– У лиходіїв, – не припинив стрілянину хлопчик. – Бах! Бах!
– Назвімо це тренувальними стрільбами, – запропонував Симон. – Навіть поліція не має права стріляти в лиходіїв без дозволу.
– Поліція має право! Бах! Бах!
– Якщо ми таке вчинимо, Матсе, нас запроторять за ґрати.
– Кого? Нас?
Хлопчик завмер і спантеличено витріщився на дядька.
– За віщо? Ми ж поліція!
– Якщо ми стріляємо в когось, кого мали б натомість заарештувати, ми самі стаємо порушниками.
– Але… коли вже ми їх упіймали, то можемо й постріляти їх? Хіба ні?
Симон розреготався.
– Ні. Згодом суддя вирішує, на який термін вкинути їх до в’язниці.
– А я думав, дядьку Симоне, ти сам вирішуєш.
Симон ясно бачив розчарування в очах хлопця.
– Дозволь, Матсе, я тобі де в чому зізнаюсь. Я радий, що не мушу цього вирішувати. Я радий, що моє завдання полягає тільки в тому, щоб ловити злочинців. Адже ця частина роботи найцікавіша.
Матс примружив одне око, і кашкет з’їхав йому на потилицю.
– Дядьку Симоне…
– Що?
– А чому у вас із тіткою немає дітей?
Ставши у Матса за спиною, Симон поклав руки хлопчикові на плечі й усміхнувся йому в дзеркалі.
– А навіщо нам діти, коли у нас є ти? Адже так?
Матс зо дві секунди задумливо дивився на дядька. Тоді обличчя його просяяло.
– Так!
Симон устромив руку в кишеню, щоб відповісти на мобільний, що почав голосно дзижчати.
Дзвонив колега. Симон слухав.
– Де, коло річки Акер? – перепитав він.
– За Кубою [2], неподалік художнього училища. Там, де пішохідний міст…
– Я вже знаю, де це. Буду там за тридцять хвилин.
Він взув і зашнурував черевики, надів куртку.
– Ельзе! – гукнув дружину.
– Ну? – показалось її обличчя нагорі.
Його знову вразила її врода. Довге волосся рудавим потоком облямовувало мініатюрне личко. Веснянки на носику і навколо нього. І йому спало на думку, що ці веснянки напевно ще милуватимуть чиєсь око, коли він уже не зможе ними милуватись. І одразу ця думка потягла за собою наступну, яку він негайно відігнав: а хто подбає тоді про неї? Він знав, що вона навряд чи може бачити його з відстані, на якій вона стояла, що вона тільки вдає, нібито бачить. Він відкашлявся.
– Мені треба їхати, люба. Ти зателефонуєш мені, коли знатимеш, що сказав лікар?
– Так. Обережно за кермом.
Двоє чоловіків середнього віку йшли через парк, відомий як Куба. Більшість людей вважають, що його назва якось пов’язана з Кубою, можливо, через те, що тут часто проводилися політичні заходи, і весь Ґрюнерльокка раніше сприймався як робітнича околиця. Тільки місцеві, хто мешкав тут з давніх-давен, могли знати про величезний газозбирач, який стояв тут колись і який мав кубічну форму. Чоловіки перетнули пішохідний міст, що вів до старої фабрики, нині переобладнаної на художнє училище. Закохані чіпляли до поручнів моста навісні замки з датами та ініціалами. Симон зупинився, щоб придивитись до одного з них. Він кохав Ельзе ось уже десять років, кожен Божий день з усіх трьох з половиною тисяч, коли вони були разом. Ніколи не буде в його житті іншої жінки, і йому не
