Син - Ю. Несбе
– Я хочу вийти зі справи, – канючив капелан.
– Он як? – кинув Франк, збігаючи сходами вниз.
Він був у хорошій фізичній формі, як на людину, якій залишалося менше десяти років до виходу на пенсію. І все завдяки фізкультурі. Забута чеснота в сфері діяльності, де ожиріння стало радше правилом, ніж винятком. А хіба ж не він тренував місцеву команду плавців, коли його дочка брала участь у змаганнях? У вільний час вносив свою частку у розбудову добробуту суспільства, трішечки віддячив країні, яка давала так багато багатьом людям. То як вони посміли зневажити його!
– А що каже твоя совість, Волане, стосовно свідчень отих хлопчиків на доказ зловживань, які ти з ними чинив?
Франк торкнув указівним пальцем датчик на чергових дверях. Вони відкривались у коридор, який на захід вів до камер, а на схід – до перевдягалень персоналу і до виходу на автостоянку.
– Я пропоную тобі, Волане, вважати, що Сонні Лофтус спокутуватиме також твої гріхи.
Іще одні двері, ще один датчик. Франк натиснув на нього пальцем. Він любив цей винахід, який він підгледів у в’язниці Обіхіро у Кусіро, в Японії. Замість видачі ключів, які можуть бути загублені, скопійовані або застосовані без дозволу, в базу даних вводять відбитки пальців усіх, хто уповноважений відмикати двері. Мало того, що усувається ризик необережного поводження з ключами, система також фіксує інформацію про те, хто пройшов через які двері і коли. Встановлено було, звісно, також і камери стеження, але обличчя завжди можна приховати. Інша річ з відбитками пальців. Двері відчинилися з легким зітханням, і вони увійшли в тамбур з ґратованими металевими дверима у протилежних кінцях: одні двері треба було замкнути, перш ніж відімкнути інші.
– Арілде, я кажу, що не можу більше робити цього.
Франк підніс палець до губ. На додаток до камер спостереження, мережа яких охоплювала практично всю в’язницю, тамбур був опоряджений системою двостороннього зв’язку, щоб можна було зв’язатися з диспетчерською, якби з якоїсь причини хтось застряг. Вони вийшли з тамбура і попростували до перевдягалень, де були душові й шафки для одягу та особистого майна кожного співробітника. Франк вирішив за ліпше не втаємничувати працівників у ту обставину, що має майстер-ключ, який відмикає кожну шафку. Це їм знати ні до чого.
– Я думав, ти усвідомлюєш, з ким маєш справу, – сказав Франк. – Ти не можеш отак просто все покинути. Ці люди дивляться на особисту відданість, як на умову життя і смерті.
– Я знаю, – проказав Пер Волан неприємно хрипким голосом. – Але мені йдеться про смерть і життя вічне!
Франк зупинився перед виходом і швидко зиркнув у бік шафок ліворуч, щоб переконатися, що вони самі, без свідків.
– Тобі відомий ступінь ризику?
– Бог свідок, я нікому ні звуку. Арілде, я хочу, щоб ти переказав їм це дослівно. Скажи їм, що я буду німий як могила. Я просто хочу вийти зі справи. Будь ласка, ти допоможеш мені?
Франк подивився вниз. На датчик. «Вийти». Було тільки два виходи. Цей, чорний хід, та інший, через приймальню і головний вхід. Не було ні вентиляційних шахт, ні пожежних виходів, ні каналізаційних труб з достатньо широким діаметром, що дозволяв би пропхати людське тіло.
– Можливо, – сказав він і поклав палець на сенсор.
Невеличкий червоний вогник заблимав у верхній частині клямки, показуючи, що ведеться пошук у базі даних. Пошук завершився, і натомість зелений вогник засвітився. Франк штовхнув двері. Їх обох засліпило яскраве сонячне світло, і, перетинаючи широченний паркінг, вони наділи свої сонцезахисні окуляри.
– Я скажу їм, що ти хочеш вийти, – сказав Франк, витягаючи ключі від машини і позираючи на блокпост.
Там цілодобово і цілотижнево чергували два озброєних охоронці, а обидві смуги – на в’їзд і на виїзд – були перегороджені сталевими бар’єрами, які навіть новий Франків «порш-каєн» не зміг би проломити. Можливо, це було б під силу такому «хаммер-хай», до якого він останнім часом прицінювався, але така автівка виявилась би заширокою: в’їзд було сконструйовано саме так, щоб зупиняти великі транспортні засоби. Великі транспортні засоби також мались на увазі, коли споруджувались сталеві барикади вздовж шестиметрового паркану навколо всієї в’язниці. Франк просив електрифікувати огорожу, але керівники з планування відхилили його клопотання на тій підставі, що Статен розташований у центрі Осло, отже, цивільним мешканцям може заподіяти шкоду. Мешканці, ха! Якби хтось хотів торкнути огорожу з вулиці, то мусив би спочатку подолати п’ятиметровий мур з колючим дротом нагорі.
– До речі, куди ти зараз?
– На площу Александра К’єлланда, – з надією в голосі сказав Пер Волан.
– Вибачай, – похитав головою Арілд. – Мені це не по дорозі.
– Пусте, автобусна зупинка одразу за рогом.
– Гаразд. Я буду на зв’язку.
Помічник директора в’язниці сів у машину і під’їхав до блокпоста. Правила вимагали, щоб усі транспортні засоби, включаючи його власний, зупинялись для перевірки пасажирів. Але цього разу охоронці ясно бачили, як він виходив з будівлі в’язниці і сідав у машину, тож загодя підняли шлагбаум, дозволяючи йому проїхати. Франк кивнув охоронцям на привітання. Він зупинився перед світлофором на головній дорозі. Подивився на свій улюблений Статен у дзеркало заднього огляду. Його витвір не був довершений, але наближався до цього. У будь-яких недоліках він винуватив комітет із планування, нові безглузді правила з міністерства та корумповані людські ресурси. Все, чого він коли-небудь хотів, – це зробити якнайкраще для всіх, себто для працелюбних, чесних громадян Осло, які заслуговували на безпечне життя і певний рівень добробуту. Так, звичайно, все могло бути по-іншому. Він не любив, коли його змушували застосовувати такий підхід. Тож він завжди казав підліткам у басейні: не хочеш тонути – пливи! Ніхто не робитиме вам поблажки. Затим його думки повернулися до справи, яку належало владнати. Він мав переказати повідомлення. І не мав жодних сумнівів щодо результату.
Світло помінялось на зелене, і він натиснув на акселератор.
Розділ 3
Пер Волан пройшов парком на площу Александра К’єлланда. Липень був дощовий і не по-літньому холодний, але тепер сонце повернулося, і парк буяв зеленню, як у весняний день. Літо було в розпалі, люди сиділи всюди, задерши догори обличчя і заплющивши очі, і буквально всотували сонце, ніби боячись, що воно
