У чиїх руках був ніж - Ерік Амдруп

— То про що ми балакали? Отже, ти будеш наступником Яльте. Це добре, але… Ох, Поульсене, не так тобі буде легко. Як на мене, Яльте був там на своєму місці. З ньогр був непоганий лікар. Старомодний. Те, що треба. І йому дуже імпонувало, що він може тягти на собі той казна-чим навантажений віз. От тільки немає нікого, хто б здатний був заступити його. Хоч не хоч, а тобі доведеться робити те що він! Я тебе не звинувачую, боронь боже, навіть хвалю, що ти йдеш на таке, але…

У двері постукали. Зайшла секретарка з паперами, які негайно треба було підписати. Професор перебіг їх очима, часом щось невдоволено мурмочучи, тоді попідписував у належному місці.

— То про що ми балакали?

Знов задзвонив телефон. Клем слухав невидимого співрозмовника з дедалі більшим зацікавленням. Навіть зняв ноги зі столу й почухав потилицю, від чого ярмулка ще нижче опустилася на лоба.

— Ні,— нарешті сказав він.

Відповідь, видно, не вдовольнила співрозмовника. Професор нахилився вперед майже опустивши підборіддя на стіл і вперся телефонною трубкою в стільницю.

— Усе це казна-що, — буркнув він.

Поульсен обережно закурив. Він кинув курити аж у Алькюбіні, під впливом Могенсена, муніципального куратора лікарні, який дбав за профілактику і вважав, що лікар зобов'язаний давати добрий приклад.

— Голова йде обертом, — сказав Клем, кладучи трубку.

— Ти собі не уявляєш, скільки адміністраторові доводиться робити дурної роботи, — зітхнув він. — Поки позаповнюєш розклади й виконаєш усі приписи, не лишається часу на хворих. То про що ми балакали?

Цього разу він, видно, справді забув, про що була мова.

— Я йду на місце головного лікаря в Алькюбіні. Поульсен курив сигарету. Професорова сигара погасла, але він, мабуть, не думав запалювати її.

— Ну й добре, — сказав Клем. — Каторжна буде праця, голубе. Але ти маєш добру освіту, якій тепер віддають перевагу.— 3 його тону не випливало, що це був комплімент. — Я не знав, що ти шукаєш собі іншого місця.

У двері знов постукали. З'явився молодий лікар з пакою паперів під пахвою, але, побачивши, що в професора є відвідувач, відразу ж вийшов, обережно зачинивши за собою двері.

— Мені треба було вам сказати, — покаянним голосом мовив Поульсен. — Але ж ви самі знаєте: можна шукати скільки завгодно й нічого не знайти.

Знов задзвонив телефон.

— Мене кличуть до операційної,— мовив Клем. — Та ми можемо зійти разом. Скільки ти тут працюєш?

— Уже півроку.

— Еге, ще зовсім мало. Треба було б мені тебе ще дечого навчити. Та побачимо, що ми встигнемо. Ну, хай тобі щастить, Поульсене. Бажаю тобі успіху. Будь обережний спочатку. Остерігайся йти на ризик. Невдалий початок… ти не знаєш, як довго його потім треба виправляти. Часом будуть якісь прикрощі, звертайся до мене.

І професор пішов.

Не можна сказати, що він таки встиг багато чого навчити Поульсена, поки той поїхав. Залюбки навчив би, але ж на нього з усіх боків напосідалися ті, хто потребував його Уваги й допомоги. Щодня він мав якісь невідкладні справи.

Вони влаштували прощальний вечір. Він коштував доро го, але Доріт вважала, що треба робити те, чого від тебе сподіваються. Їм бажали щастя, вони підбадьорилися й повеселішали. Виголосили багато приємних промов. Ніхто не вважав алькюбінську лікарню великим щастям, але Поульсенові однолітки заздрили йому. Навчання в університеті було схоже на довгу бурхливу морську подорож з численимі змінами місця, вічними чергуваннями, курсами, лекціями, спробами виступити в наукових гуртках і фахових журна лах. Чудово було добратися до тихої гавані! Доріт і Ельмс вирушили в Алькюбін радісні, сповнені надій. Вона перед цим кілька разів їздила до містечка, знайшла за помірну ціну будинок, який їх влаштовував, і, здавалося, нове оточення їй подобалось. Для нього найважливішим було місце праці.

Начальник поліції Гольм був дуже ввічливий, але дотри мувався офіційної дистанції. Він при кожній нагоді наго лошував на своїй безсторонності й не хотів ні в що втручатися. На допомогу їм він дав свого помічника Карлсена. То був меткий молодик, син тутешнього торговця мануфактурою, який добре знав містечко. Його явно тішила співпраці з такими фахівцями, і він намагався справити на них гарне враження.

— У цю пору наше містечко мертве, — пояснював він коли вони їхали до помешкання Елли Гансен. — Зате влітку в нас людно. До моря кілометрів п'ять, берег чудовий. Гарна вода, повно літніх будиночків, та ще й збудували великий готель. Так, улітку в Алькюбіні цікаво.

Лікарня стояла на околиці, а ще за кілометр уздовж головної вулиці починався квартал новобудов — ряди притулених один до одного будиночків з окремими входами й подвір'ями.

— Їх побудував муніципалітет, — пояснив Карлсен, — і винаймає переважно медсестрам та молодим лікарям Але тут мешкають не тільки медичні працівники. В кожному будиночку — дві квартири. Хто мешкає на першому поверсі, той має ще й маленький садочок. Квартири, звичайно, дорогі. Але ж усі, хто їх винаймає, отримують доплату. Ось ми й приїхали.

Помешкання Елли Гансен було на другому поверсі. Вони піднялися прибудованими зовні сходами на балкон, спільний для цілого поверху. Над ним нависав дах, захищаючи його від сонця й від дощу. З балкона був вхід до маленького передпокою, праворуч від нього містилася досить велика вітальня, а за нею спальня. Проти вхідних дверей були двері до кухні й до ванної кімнати. Карлсен показував їм усе, наче агент, що продає нерухоме майно.

— Коли ці будинки ще тільки побудували, тут мешкала моя сестра. Тепер вона переїхала до столиці.

Вітальня була гарна, хоч надто заставлена меблями. В невеличкій спальні найперше впадало в око широке ліжко. Там було неприбрано, на стільці висіла спідня білизна, двері вбудованої шафи стояли прочинені. Кухня виявилась довгою і вузькою. На столі лишилася кухонна дошка зі шматком надрізаного м'яса, листки салати й помідори.

— Отам вона лежала, — сказав Карлсен. — Ми нічого не