У чиїх руках був ніж - Ерік Амдруп
Ельмо нервово поправив окуляри.
— Я, звичайно, вдячний тобі. Я добре знаю, що не ти опрацював цю трудову угоду. Ти розумієш, що коли молоді лікарі працюватимуть у лікарні тільки сорок годин на тиждень, їх неможливо буде нічого навчити. Вони не здобудуть досвіду, бо не матимуть змоги простежити весь перебіг хвороби в пацієнта, якого вони-беруть на лікування. Я…
Могенсен перебив його, піднявши руку. Усмішка його стала ще ласкавіша.
— Любий Поульсене, це саме те, за що ми дорікаємо тобі й твоїм колегам, за цю зарозумілість… Так, вибач, але інакше цього не назвеш! Минули вже ті часи, коли одну роботу вважали кращою за іншу.
Ельмо хотів щось заперечити, проте Могенсен зупинив його владним поглядом і повів далі:
— Авжеж, ти це мав на думці. Що твоя робота краща за роботу, яку виконують медсестри, доглядальниці, санітари і ми, адміністратори. Але це застарілий погляд, Поульсене? Треба тобі відвикати від нього! Ми всі — працівники охорони здоров'я, наш внесок однаково важливий, тому ми повинні мати й однаковий робочий день.
Ельмо відчув легеньке тремтіння в щелепі і зрозумів, що треба бути обережним.
— Я не вважаю, що одна робота краща за іншу, але є речі, яких важче навчитися…
Могенсен підвівся.
— От бачиш. Тому ти вважаєш, що вона краща! — Він подав Ельмо руку. — На жаль, час не стоїть на місці. Тобі треба не відкладаючи прийти з дружиною до нас, і ми тоді докладніше й спокійніше поговоримо про наші спільні справи. Бувай.
Зустріч не дала ніякої користі. В директора школи й місцевого політика завжди було повно справ.
То був напружений, неспокійний час, враження мінялися мало не щоденно, Ельмо намагався пристосуватись до заведеного в лікарні ритму, але водночас потроху запроваджував свій власний. Самому йому здавалося, що робота більш-менш посувається. Найважче було налагодити стосунки зі старшою сестрою, панною Мадсен. Вона любила казати йому, як би те чи інше зробив Яльтесен. її помічниці були доброзичливіші. Рагна Єнсен, спокійна, трохи похмура, завжди робила все дуже грунтовно. І Елла… Поульсен сів на лежак, вперся ліктями в коліна й обхопив голову долонями. Елла була весела жінка, і він із самого початку відчув, що вона на його боці. Вона була не кращою сестрою за Ратну, зате працювала з радістю, вміла кинути метке, жартівливе слово, і найперше їй він був зобов'язаний тим, що почав відчувати себе певніше, більше, ніж такій самій позитивній, проте стриманішій Лісі. Ліса була чудова секретарка, практично сама організувала його робочий день і мала феноменальну пам'ять. Ельмо хотів би, щоб їхні стосунки були товариськіші, але вона завжди дотримувавсь відстані. Через два тижні після приїзду Ельмо вона зайшла до нього і з невдоволеним, але покірним виразом обличчя сказала, що редактор Карл Якобсен хоче поговорити з ним з приводу інтерв'ю.
В. она стояла в дверях, почервонівши й опустивши очі.
— Мені обов'язково приймати його, Лісо?
— Так, — відповіла вона. — Але будь обережний, Якобсен формує тут громадську думку. Він людина приємна, пише гарно. Та ніколи не знаєш… Він може спонукати тебе сказати те, чого ти не думаєш.
— Звичайно, це було надто давно, щоб ти мене впізнав.
Карл Якобсен стояв у дверях з люлькою в зубах, у темно-рудому капелюсі з вузькими крисами. Ельмо підвівся й нерішуче рушив назустріч гостеві. Звідкись він знав цього чоловіка, але звідки саме, не міг пригадати, і це його бентежило.
— Соня, — мовив редактор і скинув капелюха. Його карі очі пильно стежили, яке враження справить на Поульсена це ім'я. — Що, ти і її забув? Ми разом складали екзамени в першій групі. Ти витримав, а я, на щастя, провалився. Медицина була не для мене.
Він знов надяг капелюха, підбив його ззаду й криво всміхнувся.
— Ти справді не пам'ятаєш Соні? Ти перехопив її в мене, за що я тобі й досі вдячний. Як я розумію, ти теж кинув її. — Якобсен безцеремонно розсівся на стільці й заходився вичищати люльку. — Твою дружину звати Доріт, і ти маєш дочку Тове. Бачиш, я розпитувався про тебе.
Ельмо лишився стояти, не знаючи, як йому повестися. Якобсен теж підвівся й простяг йому руку:
— Здоров, Ельмо, вітаю тебе в Алькюбіні. Ти міг би вибрати краще місце, але міг би й гірше. Алькюбін справді не таке вже й погане містечко, якщо триматися далі від його мешканців.
Початок був безглуздий, а проте допоміг їм нав'язати контакт. Редактор, наповнюючи кабінет тютюновим димом, без угаву торохтів:
— Не скажу, що я заздрю тобі, не так легко замінити Яльтесена. Він був похмурий, буркотливий чоловік, але являв собою цілий заклад. І вабив до себе хворих, як купка собачого лайна вабить мух… Вони йшли до нього з усієї округи або й ще з дальших місць. Тому тут і збудували лікарню, урізавши кошти на все інше. Принаймні так вони виправдовувались. А насправді наш любий бургомістр, Альс-Єнсен, захотів лишити пам'ятник своїй діяльності, отож він та його зброєносець Могенсен і залагодили цю справу. А тепер тобі треба подбати, щоб її не спіткав ганебний кінець. — Карл Якобсен неприємно засміявся. — Багато хто вважає, що це будівництво — марна трата коштів, і радо скористається нагодою здерти з Могенсена й Альса-Єнсена скальпи. Тому вони обидва зацікавлені, щоб тут усе йшло як по шнурочку, будь певен. Навіть тепер, коли вже на носі їхнього ковчега не стримить як оздоба фігура Яльтесена. Як це так, Ельмо, в тебе нема чого випити? На щастя, один родич пригостив мене пляшкою віскі. — Карл Якобсен налив собі повну
