Мене називають Червоний - Орхан Памук
Навіть не знаю скільки минуло часу; я розтанув під спритними пальцями цирульника в солодкому теплі, яке йшло від мангала. Після тисяч страждань життя несподівано задарма піднесло мені найбільший подарунок, моєму збентеженню не було меж: з яких таємничих важелів постав цей світ, створений Аллахом, що Йому він має бути вдячний. Водночас мене переймали смуток і біль — у домі, куди я невдовзі ввійду як господар, лежить мертвий мій дядько. Охоплений такими відчуттями, я вже зібрався був рушати, аж чую: до цирульні, чиї двері завжди були прочинені, хтось увійшов. Обернувся, дивлюсь — Шевкет!
Схвильовано, але самовпевнено малий простяг мені якийсь папірець. Холодний вітерець обдав моє серце, й воно здригнулося. Нічого не кажучи Шевкетові, в очікуванні найгіршого я пробіг очима по записці: «Якщо не буде весільного кортежу, то заміж не вийду. Шекюре».
Я потяг Шевкета за руку до себе в обійми. «З радістю, моя кохана!» — хотів я відписати Шекюре. Але де взяти писало й каламар, цирульник не вміє ні читати, ні писати! Тож я тихенько прошепотів Шевкету на вухо:
— Передай мамі: «Добре». — І знову-таки пошепки запитав у малого: — Як дідусь?
— Спить.
Тепер, після весілля, я розумію: Шевкет, цирульник і ви підозрюєте мене в причетності до смерті Еніште (а Шевкет і ще в дечому). Прикро! Я силоміць поцілував хлопчака. Шевкет поспішив додому, анітрохи не задоволений спілкуванням зі мною. Під час весілля він, у своєму святковому вбранні, вороже дивився на мене здалеку.
Шекюре не полишає отчий дім, навпаки — я йду до них у прийми, й цього разу весільний кортеж сприймається як належне. Певна річ, що в мене немає такої можливості, як в інших: повиряджати своїх багатих друзів та родичів і послати їх верхи до воріт Шекюре. Проте я взяв із собою двох друзів дитинства, яких зустрів за цих шість днів після повернення до Стамбула (один із них працював секретарем, як і я, а другий був власником лазні), та ще свого улюбленця цирульника, який з вологими від сліз очима побажав мені щастя. Я зупинив свого білого коня, яким приїздив сюди першого дня, й ось ми вже під ворітьми Шекюре, неначе прибули забрати її з цього дому й відвезти в інший.
Коли Хайріє відчинила ворота, я вручив їй дорогий подарунок. Шекюре, наречена, була в яскраво-червоному вбранні, а від голови аж до низу збігали сухозлітки. Під плач, ридання, охання та ахання, благословенні вигуки (а якась жінка гримала на дітей), вона вийшла з дому й спритно скочила на другого білого коня, приготованого саме для неї. Нарешті наш убогий, невеселий, але гордий весільний кортеж рушив у дорогу; попереду йшли барабанщик та зурнач[149], яких в останню мить, пожалівши мене, десь знайшов цирульник, удвох вони мляво підтримували святковий настрій.
Щойно рушили наші коні, як я второпав: кортеж заплановано з притаманною Шекюре хитрістю, як запорука міцності шлюбу. Завдяки весільній процесії про шлюб стане відомо цілому махаллє, тобто він здаватиметься законним в очах кожного, й протести проти нашого одруження, котрі виникнуть згодом, не матимуть сили. Та, з іншого боку, так відверто розголошувати про своє заміжжя, наче оповісник на майдані, затівати весілля напоказ нашим ворогам, родині колишнього чоловіка Шекюре, означає з самого початку наражатися на небезпеку. Як на мене, то я б, нікому нічого не говорячи, тайкома побрався з Шекюре й не справляв ніякого весілля, спершу став би її чоловіком, а вже потім захищав шлюб від нападок.
Я гарцював вулицями махаллє попереду процесії на своєму казковому білому коні, а очі мої злякано вишукували Хасана та його посіпак, чекаючи, що вони вилетять з якогось вузького завулка чи темного двору й нападуть на мене. Попід стінами, біля дверей домів стовбичили й витріщалися на наш дивний кортеж старі, дорослі чоловіки махаллє, ніхто до кінця не розумів, що відбувається, але зневаги не проявляв, незнайомці ж зупинялися й вітали нас. Ми проїжджали через невеличкий базар, хоча я зовсім того не хотів. По тому, як раділи торгівці, супроводжуючи нас, далеко не відходячи од своїх прилавків з айвою, морквою, яблуками, з усмішок сумних бакалійників, зі схвального погляду пекаря, котрий гарикав на підмайстрів, щоб ті обшкрібали пригорілі пиріжки, я відразу збагнув, що трунок слухів і пліток Шекюре вже розлито зі знанням справи, за хвилю чутка про її розлучення та заміжжя зі мною розлетілася по махаллє, і люди погодилися з цим. Однак я щомиті був насторожі, готовий до несподіваної атаки ворогів чи щонайменше до якогось злослів'я або в'їдливих випадів. Тому-то мене анітрохи не діймала галаслива ватага дітлахів, що причепилася за нами від базару, малеча вимагала подарунків. Їхня радість і гамір, сама присутність уже захищали нас, були своєрідним визнанням нашого весілля. Я зрозумів це, побачивши, як усміхаються жінки, ледь видимі за щілинами віконниць і за решітками.
Нарешті кортеж — дякувати Аллаху — повертався туди, звідки вирушив — додому. Мої очі були прикуті до дороги, але серцем я був із Шекюре, з її горем. По суті, смуток на мене наганяло саме весілля, а не те злощастя, через яке кохана вимушена виходити заміж у день смерті батька; занадто вже воно непоказне й убоге. Моя ж Шекюре гідна сотень возів із дарами та посагом, учти вершників у соболиному та шовковому вбранні, помережаному золотом, які б гарцювали на конях зі срібною упряжжю та сідлами, розшитими золотом, позаду неї мали б їхати шеренги дочок пашів і султанш, а старі гаремні жінки, сидячи на візках, оповідали б про багатство днів минулих. Не було в нас і чотирьох слуг, котрі побіч коня мусили б нести на палицях багряне шовкове покривало, що під час весілля має закривати обличчя нареченої з заможної родини. Навіть не було кому нести попереду неї здоровенні весільні свічі у формі дерева, обмотані листковим сріблом і золотом, прикрашені сліпучими скельцями, сухозлітками, фруктами. Зурнач та барабанщик не переймались особливою повагою до нашого кортежу, обидва затихли, а попереду нас ніхто не вигукував: «Розступіться, розступіться! Весілля їде», тож святкова процесія розчинялася в базарному юрмиську, змішувалася зі слугами, котрі набирали воду з фонтана на майдані. Від цього всього мені було
