Дворушники, або Євангеліє від вовкулаки - В'ячеслав Васильченко
— Я її не вбивав! Чуєте?! Не-вби-вав!!!
І тут… сталося неочікуване. Могутній лісник розплакався. Він затулив обличчя здоровою рукою, мовби хотів заховатися за неї від усього світу або принаймні приховати, як маскою, обличчя. Щоб не побачили сліз. Велике довге тіло конвульсивно здригалося. З-під широкої долоні викотилися сльози. Незвична картина: дорослий сильний чоловік ридає ридма. Лисиця відчув певну незручність. І тепер заховатися якщо не від усього світу, то хоча б від Ведмедері, захотілося вже йому. Лісник знову незрозуміло поводиться. Він плаче, тому що болить рука? Чи боїться подальшої долі, яку сонце неодмінно освітлюватиме вже клітинками заґратованого вікна? Чи може…
— І, до речі, чому не зізналися, що писали Ользі? Минулого разу ви сказали, що не контактували з нею відтоді, коли розлучилися.
Лисиця не полишав надії почути відповіді на всі свої «чому?». Не заради ж краси вінницьких лісів і вже тим наче не для гри в реальну війну сюди їхав. Хоча… У мальовничості цим краєвидам не відмовиш.
Ведмедеря трохи заспокоївся. Витер очі зовнішнім боком долоні й тепер тільки мовчки шморгав носом. Проте навіть такий, він випромінював загрозу. Лисиця відчував це й дивувався, як він, звичайний столичний професор, зміг так вдало вести бій з цим влучним стрільцем і, взагалі, потужним, як ведмідь, чоловіком? Усе, що відбулося, зараз здавалося неможливим. Принаймні сам Богдан цю битву згадував, ніби якусь фантастичну історію. Чужу. Далеку. Прочитану колись у заморського автора, прізвище якого назавжди стерлося з пам'яті.
— Я її не вбивав, — майже прошепотів лісник і скривився. Знову погладив забинтовану руку. — Не вбивав… Можливо, вам це важко зрозуміти, але я й досі її кохаю. Навіть коли вже немає на світі… І завжди кохав… І завжди кохатиму… Те, що вона покинула мене, уже затерлося, зарубцювалося. І не змогло витиснути з серця почуття. Знаєте, вона була для мене, як ідеал. Недосяжна зірка. Як мрія, приречена на нездійсненність. Як муза для поета. Усе життя я ніби присвячував їй. Вона завжди і в усьому була зі мною. Одна-єдина жінка. На все життя. Можливо, збоку це видається дурницями, маячнею, але насправді все так… Ну й що з того, що вона — дружина іншого? Що стала знатною панею? Для мене вона залишилась тією ж завзятою Олюнею з двома ще дитячими кісками й запальним сміхом. Моєю Олюнею… Знаєте, кохання вчить розуміти вірші про високі почуття. Якщо вони написані серцем. Бо такі серця вібрують на одній частоті. Говорять одною мовою. Перебувають в одному вимірі. Ви не дивіться, що я простий лісник. Я читав багато… І Бернса, і Байрона, і Шеллі, і Верлена, і Плужника, й Базилевського…
О спогади, мовчіть!.. У млявому осонні До вирію дрозди летіли напівсонні, А з лісу, що жарів в осінньому вісоні, Журилися вітрів фаготи унісонні. Ми з нею вдвох ішли по стежці польовій, Волосся і думки тріпав нам вітровій, І раптом, глянувши на мене із-під вій: «Скажи мені, який був день найкращий твій?» — Спиталася вона. Я тільки посміхнувся Й устами вдячними побожно приторкнувся До білої руки, а серце стало нить. Ах, ніжні первістки лілей благоуханних, Як запах ваш п'янить, як солодко бринить Несміливе «люблю» уперше з уст коханих![15]Ведмедеря замовк. Знову покотилися сльози, але тепер уже їх не витирав. Дивився кудись у вічність і, здавалося, думав туди переселятися. Або принаймні — одержати посвідку на мешкання.
— Сонет… — наче зомбі, мовив лісник. — Я й сам вірші почав писати. Не для публіки, звісно. Так, для себе. Вихід для серцевих вібрацій… Коли ви сказали, що Олі більше немає, у мене зупинилася кров. Не міг повірити. Подзвонив до її школи. І там підтвердили. Я сказився. Як таке могло статися? Молода здорова жінка. Повна сили її енергії. Успішна. Тільки починала справжнє життя… Чому така несправедливість? Тисячі старих і немічних благають смерті, але вона чомусь учащає до молодих і красивих. Чому?.. Я вже не міг залишатися на курсах. У тому вашому метушливому Києві. Плюнув на все її подався додому. Якби лишився — розірвалося б серце. Там — абсолютно чужий світ. Навіть якийсь ворожий… Бо саме там у мене відібрали життя…
Сльози знову заповнили очі. Якимись надзусиллями, міцно зціпивши зуби, велетень стримав
