Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
— Може, все ж домовитись з ним? — запитав Шліхтінг.
— Марна справа, — заперечив Гюнтер. — Я знаю його!..
Шліхтінг нахилився до полковника. Запитав пошепки:
— Ну, прибрати… Але ж як?
Пфердменгес зареготав:
— Я знаю сто способів!
Шліхтінг відсахнувся.
— Але ж на нас одразу впаде підозра…
Полковник заходив по холу, заклавши руки за спину. Зупинився перед Гюнтером.
— Маєте ключі від «фольксвагена»?
Гюнтер дістав їх з кишені.
— Завтра вранці ні в якому разі не сідайте в машину.
— А-а… — зрозумів усе Шліхтінг. — Тільки б не вийшла на нас поліція.
— А ми забезпечимо собі алібі. Почнемо з того, що зараз спіймаємо таксі й твердо запам’ятаємо його номер…
…Пфердменгес сів поруч із шофером і всю дорогу розмовляв із ним. Розповідав, як полюють на левів у савані. Розплачуючись, запитав у водія, котра година. Той відповів.
— А мені здавалось, що нема й дев’ятої… — А коли машина від’їхала, мовив повчально: — Шофер підтвердить, що за три хвилини до десятої ми приїхали в «Корону».
— «Фольксвагена» ще нема на стоянці, — зауважив Гюнтер. — Коли проїжджали, я подивився.
— Це відведе від нас усі підозри, — хрипко засміявся Пфердменгес. — На стоянці зафіксують час його повернення, тоді ми вже будемо в готелі і матимемо свідків.
— Але ж як?
Полковник приклав пальця до вуст.
— Ходімо, — підштовхнув Гюнтера, — все буде гаразд.
Приятелі Пфердменгеса все ще сиділи за столом. Полковник непомітно дав Гюнтерові таблетку.
— Снотворне, — пояснив. — Зараз ми накачаємо їх… Запропонуєш Куртові переночувати на дивані в своєму номері. Таблетку даси випити з вином. Вранці він клястиметься, що півночі ви з ним базікали… Спустишся до мене після другої ночі, тільки обережно, щоб ніхто не помітив. Я не замикатиму.
…Вікна номера Пфердменгеса виходили в провулок. Вночі тут рідко траплялись перехожі, та все ж полковник, відхиливши раму, довго прислухався. Нарешті зважився, сковзнув у віконний отвір, тримаючись за зв’язані ремінці від валізи, і Гюнтер обережно спустив його на тротуар. Як було обумовлено, втягнув ремінці й зачинив вікно.
У дальньому кутку кімнати посапував на дивані Ганс. Лежав, звісивши волохату ногу. Гюнтер накрив його — про Ганса слід було турбуватись, як-не-як основний свідок. Сів поруч, прислухався. За вікном тиша, жодного перехожого. Нараз стало страшно: а якщо полковника затримають на місці злочину? Спустивши Пфердменгеса на вулицю, він уже став його співучасником. Отже, тюрма…
А якщо зараз вискочити у вікно й затримати полковника? Може, ще пощастить умовити Карла, і той розрахується з ним по-чесному?
Нехай віддає решту полякам, яке його, Гюнтера, діло? Але ж тепер ні Пфердменгес, ні Шліхтінг не захочуть мати справу з Карлом: для чого їм утрачати гроші? Та і йому, Гюнтеру, для чого втрачати? Є ж різниця між мільйоном і п’ятьма, і треба бути дурнем, щоб віддати своє!
Під вікном коротко свиснули. Гюнтер спустив ремінці й допоміг полковникові влізти.
Той зайшов у ванну, намочив рушника й ретельно витер підвіконня. Зняв туфлі, обтер підбори. Витер і ремінці.
— Мусимо передбачити все, — пояснив, — і я не хочу дати поліції жодного доказу. Я заклав у «фольксваген» дві міни — від нього залишиться лише спомин! Пістолет викинув у каналізацію… Мабуть, все…
Він випустив Гюнтера, переодягнувся в піжаму і ліг з почуттям людини, яка має право на відпочинок після тяжкої роботи.
Гюнтер стояв за шторою і визирав крадькома, наче його могли помітити з вулиці.
Щойно до номера зазирнув Карл, вони поговорили про справи, потім Карл запропонував поїздити по місту — Гюнтер знав, що зробив це він тільки із ввічливості, бо хотів провести ранок з Аннет. І справді, Карл не умовляв, стояв на порозі й посміхався, певно, не зовсім щиро, бо мав від друга таємницю і завтра завдав би йому прикрощів, а Гюнтер не міг відвести від нього погляду, бо дивився востаннє; йому було важко повірити в це, машина з мінами здавалася витвором нездорової уяви, незугарним анекдотом, дитячою вигадкою — не може людина не відчувати невідворотного, а Карлові зараз так гарно, попереду в нього зустріч з Аннет, відчуття її близькості. Він упевнений, ніщо не перешкодить його побаченню, вірить, що так буде вічно, а жити Карлові лишилося кілька хвилин; йому не буде боляче, він навіть не зрозуміє, що вмирає, — але для чого це, чи варті оті мільйони (будь їх і вдесятеро більше!), аби позбавити життя друга, який дивиться на тебе з приязню й відверто симпатизує тобі?
Якщо б Карл затримався в номері хоча б ще хвилину, Гюнтер, певно, не витримав би й розповів, що чекає на нього, принаймні під будь-яким приводом не дозволив сісти у «фольксваген». Але Карл поспішав — він уже вийшов з готелю й зупинився біля світлофора. Чекаючи зеленого світла, помахав комусь рукою. Гюнтер подивився кому — й побачив Аннет.
Вона йшла по самісінькому краєчку тротуару в короткій зеленій спідниці, білій кофтині, тоненька й красива, як біла троянда на зеленій стеблинці. Йшла й махала Карлові рукою.
Карл побіг на жовте світло; вискочивши з-під машини, яка ледь не зачепила його, взяв Аннет за руку й вони рушили до стоянки, до канаркового «фольксвагена», начиненого вибухівкою.
Лише тепер Гюнтер збагнув, що тільки-но вони сядуть і Карл увімкне запалювання, точніше, не встигне увімкнути, ледь поверне ключ…
Тремтячими руками Гюнтер потягнув на себе віконну раму. Чомусь не піддавалась, а він же щойно зачиняв вікно, — смикав з усієї сили й лише через кілька секунд збагнув, що слід підняти засувку.
Коли нарешті перегнувся через підвіконня, усвідомив, що все одно його не почують, не почують навіть оті, хто значно ближче, — по вулиці вже рухався ранковий автомобільний потік, гарчали мотори й рипіли шини, а біла троянда на зеленій стеблинці пливла краєчком тротуару, і її обережно притримував
