Автограф для слідчого - Ростислав Феодосійович Самбук
— Хто він? — запитала Аннет.
— Один з неонацистських фюрерів. Я читав про них, та не звертав уваги, та й усі ми часто не звертаємо уваги…
— Хто всі? — сердито обірвала Аннет. — Ми влаштовуємо демонстрації і мітинги протесту, ми боремося, хоча наш уряд, на жаль…
— Коли побачиш усе це на власні очі, починаєш думати: чи ти божевільний, чи збожеволіли навколо? Двадцять років тому коричневі ще були при владі, потім усі клялись, що ніколи не допустять фашизму, садовили есесівців за грати й ставили антифашистські фільми, а тепер ті ж самі есесівці красуються в мундирах, а фашисти під охороною закону проголошують промови й ставлять вимоги, яким позаздрив би сам Гітлер!
У кімнаті запала тиша.
Гюнтер прихилився плечем до стіни. Його не схвилювали Карлові слова, бо в глибині душі байдуже ставився й до фашистів і до антифашистів — вірив лише собі й своєму вмінню влаштуватись. Думав: чи назвав Шліхтінг свої дві цифри? І скільки ж на рахунку, якщо Карл пообіцяв йому аж три мільйони?
Три мільйони — й кому? Слизнякові, єдина заслуга якого полягає в тому, що за двадцять років не забув свої цифри! А він, котрого ледь не розстріляли, одержить лише мільйон. Де ж справедливість?
Аннет запитала:
— Але ж чому не насторожив тебе перший візит до Рудольфа Зікса? І дядько застерігав тебе…
— То чого ж ти тоді не відговорила мене від поїздки в Італію?
— Твоя правда, — зітхнула Аннет, — але ж мені так хотілося поїхати з вами. З тобою…
— Ми сядемо в машину, — мрійливо мовив Карл, — і поїдемо, куди захочеш. І не думатимемо ні про гроші, ні… Та чи схочеш поїхати зі мною?
— Невже ти справді так думаєш, милий?
— А знаєш, ким був мій батько?
Гюнтер прикусив губу: сподіваючись відвернути Аннет від Карла, він розповів їй про Франца Ангеля, та дівчина відповіла йому тоді майже так, як зараз Карлові:
— Я знаю, хто ти! — Трохи помовчала. — Звичайно, тінь батька ще витає над тобою. Особливо, коли вчиниш щось негарне.
Карл засміявся хрипко й знервовано.
— Ти-справді все знаєш і не відмовляєшся?
Гюнтер уявив цю сцену в кімнаті і стиснув пальці.
Покажи таке на сцені, скажуть — мелодрама. Він давно задумувався: чому натуральне й щире в житті іноді виглядає таким ходульним, якщо перенести в чистому вигляді на сцену, і навпаки?
А Карл усе говорив:
— …І ніщо не стоятиме між нами, люба. Завтра ми полетимо в Цюріх, і я перекажу двадцять мільйонів польському посольству з умовою, щоб на ці гроші збудували лікарню. — Засміявся. — Шліхтінг і полковник неначе змовились: назвуть мені цифри лише на порозі банку. Тим сильніше розчаруються… — Карл замовк і продовжував по паузі: — Шкода Гюнтера. Та я впевнений: він усе збагне і схвалить наше рішення.
Гюнтер ледь стримався, щоб не ввірватися до кімнати. Він що, хлопчисько? І яке вони мають право вирішувати за нього? Його мільйон — полякам? Мільйон, з яким він уже звикся, який ніби став його власністю, який би приніс йому стільки щастя, радощів і задоволення?
У Гюнтера забулькало в горлі, підніс руки і ледь не закричав, як людина, котру грабують. Він не чув, що казали далі в кімнаті, бо втратив самоконтроль, ступив до дверей — зараз він увірветься до них, він їм покаже, примусить поважати його права; зрештою, невже полякам не вистачить дев’ятнадцяти мільйонів? Що для держави мільйон, котрий може зробити його щасливим?
Але ж перед ким принижуватись?
Ця думка протверезила його, привела до свідомості, і він почув слова Аннет:
— …дядько зупинився на Шаттегештрасе, де живе наша родичка, і я ночуватиму там. Завтра вранці він виїжджає до Гамбурга й хотів би бачити тебе.
О, вже і Каммхубель припхався в Ганновер — це остаточно розізлило Гюнтера. Совають носа не в свої справи, теж філософи, інтелігенція, розкудкудакались. Боже мій, як погано тхне від нацистських грошей!» А ти не нюхай!
— Тож не барімося, — сказав Карл.
Гюнтер обережно вийшов за двері. Пробіг коридором, озирнувся, завертаючи, й пострибав через приступки вниз.
…За столиком Пфердменгеса сиділо двоє чоловіків. Полковник танцював з якоюсь розмальованою дівчиною. Сівши на місце, жадібно випив шампанського, вказав Гюнтерові на чоловіків:
— Оце мої старі друзі. Отой рудий — Ганс, а цей — колишній, хоч, правда, всі ми колишні… Курт, мій однополчанин.
— На хвилинку, гер Пфердменгес, — спробував відкликати його Гюнтер, — нагальна справа.
— Називай мене просто полковником, — недбало поплескав його по плечу Пфердменгес. — Ніяких справ, сьогодні відпочиваємо.
Чоловіки схвально закивали. Гюнтер нахилився до вуха Пфердменгеса, прошепотів:
— Хочете втратити свої п’ятсот тисяч?
Той подивився на нього нерозуміюче, нарешті вміст сказаного дійшов до його свідомості.
— Я не люблю таких жартів!
— А я не жартую.
Полковник потер чоло. Налив повну склянку води, випив.
— Ходімо!..
— А як ми? — запитав Курт.
— Пийте. Я заплачу.
Дізнавшись про розмову Карла з Аннет, полковник розлютився.
— Я придушу його, як цуценя! — підніс кулаки. — Ніхто ще безкарно не ошукував Пфердменгеса!
— Вам хміль ударив у голову, — обірвав його Гюнтер. — Можливо, ви і справді придушите його, та ганноверська поліція вже через кілька годин викриє вас. І замість п’ятисот тисяч — тюрма.
— Але ж не можна безкарно робити такі речі! — гарячкував полковник.
— Є спосіб збільшити вашу долю в десять разів! — не дослухав його до кінця Гюнтер.
— П’ять мільйонів?.. — полковник зблід.
— Так, п’ять мільйонів… Зараз ми поїдемо… тут неподалік… Але з умовою: виконуватимете все, що я