Пригода опівночі. Однієї дощової осені - Андрій Гуляшки

Вони йшли по Раковській до стоянки таксі на вулиці Аксакова. Пробившись крізь натовп, який виходив з театру сатири, всі троє попрямували повз скверик і зупинились біля магазину російської книги, щоб спробувати тут піймати таксі, бо на стоянці не було жодного. І поки Віолета сердито мовчала, розглядаючи вітрину, Асен у кількох словах розповів Абакумові сумну історію. Ці окуляри, пристосовані для інфрачервоного проміння, подарував йому один французький кінооператор під час фестивалю в Каннах. Та важливо не це. Для того, щоб користуватися окулярами, тобто, щоб крізь них можна було бачити, їх через певний час заряджають струмом. Асен увімкнув окуляри в апаратуру для зарядки (він мав скромну лабораторію на дядьковій віллі), але тільки в театрі згадав, що зарядку треба припинити о восьмій годині вечора, бо від перенапруження може перегоріти обмотка. А такі окуляри на дорозі не лежать. І ось, щоб запобігти пошкодженню, він вийшов з театру, взяв таксі і помчав додому. На бульварі Яворова на його машину ледве не налетів якийсь ідіот, що, всупереч правилам, засліпив їх далеким світлом. Цьому типові Асен із задоволенням скрутив би в'язи, коли б знайшов його серед тисяч інших негідників, що населяють грішний світ. «Ось так скручу йому в'язи!» — показав Абакумові, як він це зробив би. Абакум обережно зауважив, що при такій зустрічі все може статися навпаки, тобто негідник скрутить в'язи Асенові. Режисер зареготав, а потім почав просити пробачення у Віолети. Отже, історія з окулярами закінчилась сумно: коли Асен примчав у лабораторію, непоправне, на жаль, уже сталося. Він ще раз згадав «ідіота», який мало не наскочив на нього.

— Цей «ідіот» і досі хвилює твоє серце? — спитав Абакум.

Асен не відповів.

— Заради такої рідкісної речі я теж рискнув би головою, — промовив Абакум. — І пропустив би кілька картин, а весь спектакль послав би до біса, якби це було потрібно.

— Бачиш? — Асен узяв Віолету під руку. — Він каже, що послав би до біса весь спектакль, а ти сердишся з-за кількох картин!

— Він не залишив би свою наречену! — роздратовано кинула Віолета і вирвала в нього свою руку.

Асен насупив брови, але промовчав. У цей час підійшло таксі. Абакум сів поруч з шофером. Усю дорогу вони мовчали. Прощаючись, Захов сказав:

— Дуже шкода, що трапилась така неприємність з окулярами і через них — сварка між вами. В усьому винен я, бо запросив вас у театр.

— Забудь. Це дрібниця! — засміявся Асен. — Завтра я напишу своєму приятелеві в Канни, і він надішле мені ще дві пари нових окулярів. Одні неодмінно подарую тобі на пам'ять. Як подивишся крізь них, раптом згадаєш про світ тіней, і на душі в тебе стане весело. Що ж до Віолети, то вона, мабуть, уже простила мене, бо це її обов'язок — прощати. Правда ж, люба?

— Помиляєшся, — несподівано відповіла йому Віолета твердим, але спокійним голосом. — Я щодо тебе ще не маю ніяких зобов'язань.

Дівчина недбало кивнула йому і, штовхнувши хвіртку, ввійшла на подвір'я. Залізна хвіртка тихенько рипнула.

— Приємних сновидінь! — крикнув їй услід Асен і зник у темряві за «густою завісою дощу, навіть не попрощавшись з Абакумом.

— Зайдімо до нас, — запросила Абакума Віолета, коли вони підійшли до будинку. — Почастую вас кофе і коньяком. Я ж знаю, ви любите кофе. Якщо дідусь ще не спить, пограємо в карти. А якщо вже ліг, я пограю вам на піаніно. Музикантка я погана, зате дідусеве піаніно неабияке. Це щось середнє між піаніно і клавесином. Прийдете?

Абакум подякував і через кілька хвилин уже сидів у вітальні в кріслі з коліщатками, купленому, мабуть, ще під час другої Балканської війни. Служниця Йордана, певно, його ровесниця, але ще більш незграбна, ніж воно, засвітила люстру, і від яскравого світла у вітальні наче стало ще холодніше.

Незабаром прийшла Віолета. Вона переодягнулась. Коротеньке домашнє платтячко з білим комірцем робило її схожою на школярку.

— Дідусь спить, — сказала вона, схиливши голівку на плече, — отже, наша партія в карти відкладається на невизначений час.

— Нічого, — кивнув Абакум. — Не біда.

— О, не поспішайте з висновками! — хитро всміхнулась Віолета. — Ви ще не знаєте, що вас чекає!

— Я готовий на все! — смиренно відповів Абакум. Потім спитав: — А де ж піаніно? Ви, здається, хотіли пограти мені?

— Воно в моїй кімнаті, — сказала Віолета, лукаво глянувши на нього з-під довгих вій. — Якщо не боїтесь, то прошу вас у мою дівочу світлицю.

— Життя загартувало мене, — відповів зітхаючи Абакум і підвівся. — Дякую.

Дівчина зігнула лікоть і очима показала йому, щоб він узяв її під руку.

Йордана, яка підмітала у вестибюлі, побачивши їх, спочатку здивовано витріщила очі, потім підкреслено нахмурилась. Гостреньке підборіддя старенької затремтіло, наче її трясла лихоманка.

А Віолета дзвінко і весело розсміялась, злегка притиснувши до себе руку Абакума. Він відчув трепет її твердої груді, і пальці його раптом стали вологі.

— Репетирую, тітко Йордана, — сказала вона, насилу стримуючи сміх. — Нічого особливого тут нема, ти не бійся.

— Репетируй! Тільки тихше, не розбуди дідуся, — сердито прошипіла Йордана. — Знаєш, котра година?

Віолета не відповіла. Штовхнувши двері спальні кінчиком своєї туфельки, вона пропустила Абакума.

Тут було затишно. У кутку лагідно гоготіла зелена кафельна груба. М'яко світився жовтий абажур, від чого кімната наче поринула в золотисту напівтемряву. Ліворуч вікна стояло невисоке односпальне ліжко, вже постелене до сну. Воно ніби гріло і вабило синім атласом ковдри і білизною наволочок на пухових подушках. Мабуть, ця приготовлена постіль трохи довше затримала на собі погляд Абакума, бо Віолета раптом почала пояснювати і вибачатись, що тітка Йордана має погану звичку стелити їм з дідусем постелі ще засвітла.

Потім Віолета поклала на стілець в'язану подушечку і запросила Абакума сісти біля груби, в якій потріскували дрова, сповнюючи повітря легким ароматом смоли. Це так сподобалось Абакумові, що він мрійливо зітхнув і неуважливо почав набивати люльку.

А Віолета підійшла до піаніно, яке швидше скидалося на облуплену, потріскану шкільну парту,