Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха

Раз.

Другий.

Третій.

Скоренько присіла за машиною, почекала трохи. Почула наближення шуму, так біжать навпростець великі незграбні тварини.

– Хто там? Ти що там робиш? – долинуло спереду.

Відповідати означало не поважати себе. Ольга зовсім не мала наміру заходити з таксистом у якісь розмови. Великим стрибком, якого від себе не чекала, перебігла від «гольфа» до будинку, гайнула за ріг, притислася спиною до стіни. Перевівши подих, приставними кроками відсунулася далі.

– Ти що надумала? Гратися зі мною?!

Павло був уже поруч, й Ольга оббігла будинок, зробивши коло, зайшла з протилежного боку. Принишкла, затиснула палицю обома руками.

Приготувалася.

Якби не загострені завдяки небезпеці відчуття, вона, ймовірно, пропустила б його наближення. Чекала, що складе просте рівняння й рушить за нею навздогін тим самим шляхом: ліворуч уздовж хати. Та, схоже, Павло й тут переграв – вирахувавши за слідами на траві, куди вона пішла, подався з іншого боку, назустріч, аби перехопити.

Але Ольга вчасно відчула рух.

Таксист вигулькнув з-за рогу, і вона побачила зблизька, навіть у густих сутінках, – розгубився на мить.

Готувалася до цього, виграла час, скористалася отриманою форою в мить завдовжки.

Кинувшись просто на Павла, замахнулася в русі.

Не вдарила навідліг – штрикнула палицею в груди, немов солдат багнетом. Цілила не туди, та навіть такої атаки виявилося досить, аби переконатися: опору хижак не чекав. Отямившись, ще міг переламати ситуацію на свою користь. Позбавляючи його такої можливості, Ольга знову атакувала, тепер била в лице й влучила.

– А-а-а-а!

Павло затулився руками, бо гострий кінець влучив біля ока.

Не замислюючись, Ольга замахнулася і вдарила навідліг, по відкритій голові. Раз, другий, третій. Молотила, немов колоски ціпком, вигукуючи щось незрозуміле. Під ударами Павло, далі тримаючи руки на обличчі, упав на коліна, й Ольга щосили копнула його носаком.

– Не любиш! Не любиш! Не любиш!

Дивно, та він примудрився відкотитися й скочити на ноги. Не даючи змоги оговтатися, Ольга вдарила Павла знову. Лупила, куди бачила, головне, аби знову змусити його впасти. Вийшло. Перед її очима опинилася його потилиця, зараз він ніби стояв перед плахою та чекав удару катової сокири.

Голову розкроїв гострий сучок.

Павло вже лежав, а Ольга била ще, ще й ще.

Зупинилася, коли таксист перестав стогнати й сіпатися. Чи живий, її не цікавило. Відкинула закривавлену палицю, стала навколішки, без огиди, діловито, ніби завжди робила це, обшукала його. Ключі від машини виявила в лівій кишені штанів.

Підвелася, постояла так, трохи поміркувала.

Знову нахилилася, витягнула пасок із його джинсів. Міцно, настільки, наскільки дозволяла додана люттю сила, стягнула ним Павлові руки за спиною. Що буде з ним далі, її не хвилювало. Треба негайно вибиратися звідси.

Машина.

Відчинивши дверцята, сіла за кермо. Спробувала вставити ключі в замок запалення, та руки тремтіли й не слухалися. Її тіпало всю, опанувати себе вдалося не зразу. Пощастило лише з четвертої спроби. Незграбно розвернула машину і поїхала, усвідомлюючи, що не знає, куди треба прямувати. Кортіло вдарити по газах, та розуміла – тут, серед лісу, ралі швидко може скінчитися тараном об найближче дерево. Тож кермувала, нахилившись уперед й уважно вдивляючись перед собою.

Там, де вони їхали, мав би лишитися слід.

Розгледіла.

Часу далі не відчувала. Тому не могла сказати, через скільки виринула на дорогу, яку тут звикли називати проклятою.

Наступної миті почула гул двигуна.

Побачила авто, яке мчить назустріч.

Трохи запізно й із неабияким подивом упізнала свій «опель».

І не змогла уникнути зіткнення.

11

Чотар допоміг Ользі вийти.

Жінка тремтіла, хапала ротом повітря, не в змозі нічого вимовити – лиш вичавлювала незрозумілі звуки. Ставши на ноги міцніше, аби кульгава зрадницьки не підломилася без ковіньки, Вадим міцно притиснув її до себе, провів шорсткою долонею по волоссю, зупинив порив поцілувати – навряд чи Ольга сприйняла б таке зараз нормально. Натомість легенько відсторонив, узяв за плечі, змусив глянути собі в обличчя:

– Це я, Олю. Чуєш, це я.

– Там, – вона схлипнула, киваючи за спину, вглиб лісу, повторила: – Там…

– Уже все добре. Я тут. Потім розкажеш. Зараз розберуся, що там таке.

– Не треба, – Ольга знову схлипнула. – Я вже… сама… І не все добре. Там… Там нема Яни.

– Знаю. Вона в Піщаному.

Чотар і гадки не мав, що коротка фраза матиме такий миттєвий терапевтичний ефект.

Ольга Барва перестала тремтіти. Вираз переляку зник із лиця. Вона трохи різкувато відсторонилася, тепер перед ним була та жінка, яку знав і до якої вже встиг звикнути.

– Де?

– Десь у Піщаному, – упевнено мовив Вадим. – Без варіантів. Тебе навмисне навели на того таксиста. Що з ним не так – не знаю…

– Я знаю, – сказала Ольга. – Хворий на голову. Поїхав на тому, що сюди, у край його дитинства, люди тягнуться не для його відродження, а від нудьги. За гострими відчуттями, ще й вигаданими. А все довкола занепадає і зникне скоро. Не думала, що на такому ґрунті хтось може збожеволіти.

– Буває, – знизав плечима Чотар. – Так чи інакше, наш знайомий, пан Штефко, знав про вавки в таксистовій голові. Бачу, вони мали всі підстави вважати, що він тебе вб’є. Чи щонайменше надовго ізолює від зовнішнього світу.

– Вони?

– Є ще один наш знайомий – Макар Гнатюк, дачник із Піщаного.

– Він знав, що я з Києва. Згадала – не казала при першій зустрічі. І ти не говорив. А він знав.

– Хто?

– Патологоанатом. Штефан, – вона зітхнула. – Мусила здогадатися ще зранку, коли в нього вихопилося. Той Штефан знав, хто я і для чого тут. Від самого початку знав.

– Гнатюк так само, – продовжив Чотар. – Я теж хороший. Міг би звернути увагу, як швидко і вчасно він учора примчав. Ніби випадково, на дачу свою. Ольго, він морочив нам голову. Яна з Вадимом справді були в Піщаному. Їх упізнала головиха, ота ображена на весь світ жінка.

– Таміла Радзівіл.

– Вона. Тож Гнатюк не міг заперечити це й відморозитися остаточно. Навпаки, він підіграв нам. Правда все, окрім того, що Яна пішла звідти.

– Учора купився ти. Сьогодні – я. Тебе взяв на пушку Ярмолюк, визнавши – моя донька в нього. Тепер мене обкрутив таксист.

– Третього разу не буде. Олю, – він знову взяв її за плечі, – послухай мене зараз уважно. Давай повернемося назад у Шацьк. Я подзвоню Максимові, тому