Темні таємниці - Андрій Анатолійович Кокотюха
Чоловік у плащі ненадовго зник із парку, і дівчата, котрі звикли до «свого» маніяка, почали з утаємниченим виглядом перешіптуватися. Мовляв, це запросто міг бути він, міліція шукає його; як пощастило всім, що не напав – а міг би, будь-якої миті. Та не минуло й тижня після суворих попереджень, як його постать знову помітили між дерев. Спершу дівчата стереглися, навіть збивалися в гурти, аби йти зі школи, дехто просив хлопців провести, і ті, кому виявляли довіру, гордо проходили повз місце, де тинявся Плащ, як його нарекли. Але не можна боятися довго. До того ж спрацювало цілком логічне уявлення: коли вже чоловік вільно прогулюється на звичному для себе місці, отже, нічого лихого не замишляє. Інакше давно б забрався геть, адже чутки про маніяка вже поширювали не пошепки, а вголос. Якби Плащ був тим, ким його вважають, навряд чи дражнив би гусей.
Оля не могла точно сказати, якого саме дня вирішила ризикнути, полоскотати собі нерви, погратися. Сталося ніби саме собою: вона почала навмисне ходити сама, чекаючи, поки компанії пройдуть. Побачивши понуру постать у плащі, Оля стишувала кроки, йшла повільно, шкільною сумкою махала виклично, не приховуючи цікавості до дивного персонажа. Той спершу не реагував, та вже на третій день дівчина помітила – Плащ не просто вештався в глибині парку, а чекав її появи. Щойно бачив, поволі рухався вперед, підступав ближче. Минуло ще трохи часу, й Оля вже наважилася махнути чоловіку рукою. Загравати тільки вчилася, серйозного інтересу до однолітків поки не виявляла, але тут дражнитися вдавалося. Принаймні вона так вважала.
Тим часом місяць жовтень вступив у розпал, частіше дощило, мама постійно тицяла доньці парасолю. Оля напинала губи, не хотілося тягати її з собою до школи, краще мати вільні руки. Проте з мамою гарикатися марно, тож доводилося брати парасольку навіть тоді, коли дощу не було. На мамине переконання, нема зараз – буде потім.
Того дня передбачення справдилося. Ранок видався не пожовтневому теплим, та вдень, коли вже верталася зі школи, раптом сильно полило. Як на лихо, Оля забула парасольку в класі під партою – одна з причин, чому воліла не брати її взагалі. Це могло статися будь-коли, і тепер дівчина змушена була вертатися. Якби не дощ, забрала б завтра. Але мокнути незатишно.
Знайшовши трикляту парасолю там, де лишила, Оля Подвойська подалася додому. Дощ швидко розігнав народ, і коли пішла через парк, звернула увагу: довкола нема нікого, вона йде сама. Хоча ні – попереду між дерев замаячила знайома постать у плащі. Мабуть, йому мокро, майнуло тоді. Та враз Оля перестала перейматися, бо Плащ повівся так, як до того не поводився ніколи.
Виступив з-за дерев, пішов до алейки, став і заступив дівчині шлях.
Вона зупинилася, почуваючись мокрою куркою. Ще не зрозумівши до кінця, що відбувається, звично помахала. У відповідь чоловік у синьому плащі поманив її рукою до себе. При цьому другу руку тримав глибоко в кишені плаща. Оля зі свого місця не могла роздивитися його лиця. Та й не хотіла – наче відрізало виявляти до нього будь-які знаки уваги. Спробувала ступити назад, та ноги чомусь приклеїлися до вкритого опалим жовтим листям асфальту.
А Плащ знову мовчки покликав її.
Потім ступив кілька кроків уперед, до неї.
Ноги миттю відліпилися. Крутнувшись, Оля рвонула геть. Та помчала чомусь не до рятівної шкільної будівлі – кинулася під захист дерев. Розкрита парасоля заважала, затримувала рух, і дівчина без жалю відкинула її геть. Бігла, не озираючись, чула переслідування за спиною. Коли врешті наважилася, побачила: Плащ підхопив парасолю, склав на ходу й тепер біг за нею, стискаючи трофей.
Нарешті Оля спромоглася закричати.
Не гукала на допомогу, просто волала благеньке: «А-а-а-а, ма-а-ма-а!» Чоловік у синьому плащі тупотів позаду, переляк штовхав у спину. Нарешті дівчина зрозуміла – не туди тікає. Зробила великий гак, помчала в протилежний бік, вилетіла назад на алейку, припустила, нагнувши голову. Коли послизнулася в калюжі й упала, забрьохавшись, налякалася ще дужче – усе, зараз спіймає. Та нічого не сталося. Підвелася, сторожко озирнулася.
Позаду нікого не було.
Оля все одно не бажала більше затримуватися. Додому не йшла – бігла. Мамі пояснила: забула парасольку, тому спішила, ось і впала. Під вечір, як лягала спати, чомусь припустила: погоня могла їй ввижатися, бо так не буває. Не можна безкарно ганятися за дівчатами, Плащ мав би сам то розуміти.
Наступного дня, як і надалі, дивного чоловіка в парку вже не бачили.
Чим далі, тим більше Оля Подвойська схилялася до того, що все трапилося в її уяві. Забагато фантазій виникало на фоні розмов про лиховісного маніяка. Гнала прикрі спогади від себе, та вони все одно спливали в найменш підходящий момент.
Як ось зараз, коли Ольга Барва лежала на брудному матраці в льоху, де тхнуло мишами. Руки закручені ззаду міцною липкою стрічкою, вона ж оповила кісточки ніг. Скільки часу таксист тримав її – не уявляла. Оклигала вже тут, спробувала покликати Яну, у відповідь – тиша.
Але тепер розуміла, у яку халепу втрапила її донька.
Й у перерві між моторошними спогадами молилася про себе, аби дівчина була ще живою.
9
Нарешті над головою відчинилася прямокутна ляда.
Світліше від того не стало. Найпевніше, темно було ззовні, промені вже не проникали у вікна. Спершу Ольга побачила на верхніх щаблях драбини ноги, потім з’явився весь тюремник. Павло тримався спокійно, по-хазяйськи, так, ніби щодня викрадав людей і скидав їх до льоху. Хоча… хтозна, може, справді.
– Яна де? – вигукнула вона, щойно таксист спустився. – Якщо ти з нею щось зробив, збоченцю…
– Та яка Яна! – почула у відповідь. – Торочиш мені за якусь Яну, знати про неї не знаю. Нічого я з нею не зробив, бо не бачив в очі. Хіба ось ти фото показала.
Ользі пересохло в роті.
Вона закашлялася, спробувала сісти. Нічого б не вийшло, аби Павло не підхопив за карк і не допоміг. Бранка тут же спробувала його копнути, але марно, і завалилася на бік. Таксист зітхнув, знову терпляче взяв за комір куртки. Вирівняв, наче іграшку, зробив крок назад.
– Отак сиди поки.
– Де
