Хроніка пригод Ґеня Муркоцького. Книга 1 - Оксана Іванівна Думанська

За тиждень вже перекупки реготалися з Михаїла Гвоздецького, банкового урядовця, якому молода жінка поклала на стола немовля, промовивши: «Це наша дитина! Заопікуйтеся нею, бо я не маю звідки!» Його теж піймали під Бруховицьким лісом.

— То, певно, помста за жіночі кривди,— підказала Юрасеві мама, бо на Краківськім обіг новин відбувається швидше, ніж в часописах.

— Альбертшулле вже не годен нікого скривдити — сам покривджений своєю Маґдою, — зауважив Рідлєр, коли почув від Юрася версію досвідченої жінки.

— Що ж тоді? — розводив руками нишпорка.

— Та не на того натрапили — і все!

Юлько з Феліксом сиділи, не втручаючись в розмову старших.

— Спробуємо підловити на живця? Хто охочий?

— Охочим першим будеш ти, Юрасю, бо вже стільком паннам наробив кривди: оминаєш їх, як здохлу кішку в брамі.

Хлопці пирхали від сміху собі в пригорщі, Кароль реготав зі свого тільки-но скомпонованого дотепа, а Маґдебурко рум'янів та усміхався, як молодик на рекламі капелюхів Антіна Кафки.

— Мені корисно вдихати нічне повітря хвойного лісу...

В часі бесіди наших нишпорок гімназистка Марта Гуляйгродська відмінювала біля дошки латинського займенника OMNIA, а коли повернулася на своє місце під вікном, отримала записку, згорнуту в рурку. В ній стояли чотири крапки. Дівчина поставила ще одну.

Марта мешкала в ошатнім будиночку на Замарстинові, звідки літніми вечорами чулася меланхолійна музика. Ні, це не вона ніжила чорно-білі клявіші — це її бабця Наталена згадувала свого коханого улана, що звабив вусами та військовою удатністю. Узимку дах надягав смушкову шапку, а весь будиночок був обтулений перинами снігу, навесні він пишався бузковими кущами, восени піддавався з усіх боків вітрам.

Мартин татусь був знаменитим тенором. Він весь час пробував у Відні, де за ним наглядала Мартина мама: вона щоранку зазирала в його горло, вигадувала різні полокання, стежила, щоб він не забув одягти під маринарку теплу камізелю, щоб взувався лиш в теплі капці, щоб помешкання було перевітрене рівно за півгодини до його появи з репетиції, щоб... Ви навіть не уявляєте, скільки було тих «щоб»! Тому Марта лишилася з бабцею, яка любила її — синову доньку, та часом докоряла невістці, що та носиться із своїм талановитим мужем, як із засмердженим яйцем.

З бабцею жилося просто, але невесело, а діяльна натура вимагала чогось небезпечного, та не дуже грішного. Так гімназистка згуртувала ще чотирьох сміливих приятельок, які прагли пригод задля пригод.

Спочатку вони, перемірявши сукні Мартиної мами, хотіли вдавати легких дам, чіплятися до чоловіків, а потім втікати. Марта не погодилася — так можна було втрапити до поліції і заробити ос лаву на все життя.

— Треба когось вистежити, коли він їде за місто, а там...

— Що там? — бралася нетерплячкою Ірена.

— Як опришки? — питалася Анна. — Пограбуємо і віддамо бідним?

— А на ранок знатиме увесь Львів! — застерегла Володимира. — Бідні перші ж про вас і рознесуть вісти.

— Треба їх просто налякати і... відпустити, — ніби розмірковуючи, сказала Варвара.

— Кого — їх?

— Та хто втрапить до рук!

Не слід думати, що дівчаткам так легко було влаштувати конспірацію перед родичами. Доводилось вигадувати причини, чому вони так часто збираються у Марти: готують виставу, шиють лашки для бідних діток, вчаться ансамблевого співу, читають вголос бабці старовинні книги...

Насправді ж вони в сутінки виходили з Мартиного дому — в темному одязі, як черниці, і покрадьки простували до лісу. А хто потемки їхатиме на таємні розваги, той хай начувається! Так що вибір «жертв» був довільним.

Юрася в Бруховичі повіз не просто візник, а поліційний аґент, добре тренований на ноги, бо ж мало не щодня мусив пізнати підошвами все місто. Це вже не вперше вони проїжджали небезпечною дорогою, виманюючи прихованих в лісі помщальниць.

Коли з узбіччя почали перебігати якісь тіні, аґент тихенько свиснув і зупинився. Юрась напружився. Дверцята фіякра хтось безнадійно шарпав, але вони були замкнені так, що лиш пасажир міг відчинити. «Візник» тим часом перемовлявся з нападниками:

— Хлопці, там стара пані, я її везу до родичів!

— Старі пані о такій порі сплять під перинами! — відповів хтось ламким голосом підлітка.

«Хоче приховати, що дівчина!» — сказав сам собі Юрась, різко смикнув дверцята і вхопив першого ж «опришка».

Фіякр помчав вперед під посвист рішучого «візника», з голови «упійманого» злетів каптурик і пахуче м'яке волосся залоскотало Маґдебуркові під носом. Дівчина не пручалася — вона від страху зімліла.

— Панно, отямтеся! — наказово промовив Юрась, відпустивши її на сидіння.

Він навпомацки поплескав по щоках, узявся за зап'ясток: живчик засвідчив здорове серцебиття.