Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз

Обличчя Інгліша просвітліло.

— Я й забув про неї. Ед вважає, що ця дівчина працює на Шермана. Цікаво, він дізнався щось чи ні?

— Ліон зателефонує з хвилини на хвилину, — нагадала Гелен.

— Він зараз може бути у неї, — вигукнув Інгліш, зірвавшись на ноги. — Я сам йому зателефоную.

Чоловік схопив телефонну книгу і похапцем почав шукати номер Глорії Віндсор. Набравши потрібні цифри, він нетерпляче чекав, але ніхто не підіймав слухавки.

— Без відповіді... Може, її нема вдома?

Він глянув на годинник.

— Коли думаю про Лоїс... — Інгліш ударив кулаком по долоні. — Чорт забирай, я не можу сидіти, склавши руки!

— Заспокойся, Ніку, — ще раз повторила Гелен. — Ти можеш бути певен щодо Еда. Він знайде Лоїс.

— Так, — нарешті здався Інгліш і всміхнувся до жінки. — Ти знаєш, я був таким дурнем, Гелен. Не розумів, що означає для мене Лоїс, поки не втратив її.

— Усі ми часом дурні, — м’яко відповіла вона. — Я рада, Ніку, що ти це зрозумів. Лоїс завжди була добра до тебе.

— Я знаю. Що ж, якщо вона жива — я все виправлю.

— Тихо! — різко вигукнула Гелен, піднявши руку.

За вікном почувся гул автомобіля, що наближався.

Скрипнули шини, й авто зупинилося біля їхнього будинку.

Інгліш підійшов до вікна, але Гелен відштовхнула його вбік.

— Відійди, Ніку, це може бути поліція. Дай я гляну.

Жінка обережно виглянула за вікно і швидко повернулась, її обличчя горіло від хвилювання.

— Це Ед! — мовила Гелен і побігла через кімнату до вхідних дверей.

Ліон ще не встиг натиснути на дзвінок, як двері відчинилися. Детектив геть промок і був дуже втомлений.

— Сем удома? — запитав стривожено.

— Заходь, — відповіла Гелен, — Нік удома.

— Нік? Хай йому грець! Утік із в’язниці через чорний хід?

Ліон зайшов у хол, побачив Інгліша і вигукнув:

— Оце так сюрприз! Думав — тобі гаплик.

— Де Лоїс? — перебив його Нік.

— Є зачіпка. Знадобляться гроші й човен. Яхта Шермана — на рейді за шість миль від берега. У бухті Крік. Гадаю, Лоїс на її борту. Треба сотню баксів на моторку. Маєш стільки?

— Нашкребу, — буркнув Інгліш. — Поїхали.

— Я сам. Ти у розшуку.

— Ти теж, Моріллі постарався. Хоче повісити на тебе вбивство Коррін. Ну, погнали!

Нік одягнув пальто.

— Бухта Крік далеко? — запитав він.

— Десь за три милі, — відповів Ліон, відчинивши вхідні двері.

— Скажеш Сему, куди я пішов, — попросив Інгліш у Гелен. — І дякую за допомогу.

— Щасти тобі, Ніку, — відповіла жінка. — Будь обережним.

Інгліш вийшов за детективом і заскочив у машину.

Ліон, рвонувши з місця, погнав порожніми вулицями у напрямку річки.

— Я розговорив Віндсор, — повідомив він Інглішу, — але це обійшлося тобі у сім тисяч. Без сумніву, Шерман тримає Лоїс на яхті, якщо він узагалі її схопив. А у тебе що?

— Прокатався з Моріллі. Якби не Чак, я би тут не сидів, — й Інгліш розповів про свої пригоди.

Ед зиркнув на боса.

— Моріллі хотів тебе замочити?

— Так. Боявся, що я його здам. Ну, й вислужитися хотів, у мене ж багато впливових ворогів. Де ця бухта Крік, Еде?

— Знаєш, де гольф-клуб? Через милю — бухта Крік. Там є станція човнів, і я бачив яхту миль за шість від берега. На борту світилось. От тільки власник моторного човна не зрушиться з місця, доки не отримає сотні баксів. Я ледь не охрип, умовляючи його прокататися в борг, але цей бовдур не реагує. Мусив повернутися до Сема.

Інгліш раптом озирнувся.

— За нами хвіст, Еде!

Ліон натиснув на акселератор.

— Копи?

— Можливо. Я ж казав, тебе також розшукують.

— На цій чортопхайці не відірвемося, — зітхнув Ліон. — Які пропозиції?

— Сховаємось?

— Не в цьому районі, — детектив глянув у дзеркало. — Чорт! Вони наближаються.

— Бери на себе копів, Еде, а я поїду по Лоїс. Пригальмуй за рогом, я вистрибну і спробую заховатись.

— Готуйся, — Ліон натиснув педаль газу. Машина рвонула вперед, стрілка спідометра перевалила за шістдесят миль на годину. — Тримайся, зараз будемо звертати.

Перед поворотом Ліон щосили загальмував, авто занесло, а у машини переслідувачів заскрипіли гальма: її водій не встиг зреагувати. Детектив гарячково викручував кермо, намагаючись вирівняти автомобіль. Він відпустив гальма і газонув. Машина рвонула у бічну вулицю.

— Хай щастить! — гукнув Ліон, коли Інгліш відчинив дверцята.

Нік вистрибнув на ходу, зробив кілька невпевнених кроків і впав. Перекотившись, знову скочив на ноги й побіг до провулка.

Поліцейський автомобіль розвернувся і в’їхав у бічну вулицю, коли Інгліш саме забігав у провулок. Хтось голосно кричав, вимагав зупинитись, але він біг, не озираючись.

Позаду спалахнуло, й пролунав постріл. Куля дзенькнула біля голови Ніка, однак він уже зник у темряві.

За кілька секунд Інгліш опинився біля річки. Позаду чулися тверді впевнені кроки, і він озирнувся, шукаючи схованку. За кілька ярдів темніла купа порожніх дерев’яних ящиків. Кинувшись до них, чоловік причаївся. Він ледве встиг віддихатися й затамувати подих, як із провулка вийшов коп зі зброєю в руці. Поліцейський оглянув безлюдний берег і зупинився, прислухаючись.

Інгліш спостерігав за ним та гірко всміхався: Нік Інгліш ховається від копа! Хто б коли міг таке уявити?

Він чекав, упевнений, що коп захоче оглянути місце за ящиками. Так і сталося: той почав повільно й обережно наближатися.

— Слухай, я тебе бачу! — раптом гаркнув коп і виставив уперед зброю. — Виходь або я стріляю.

Інгліш не рухався, розуміючи, що його неможливо розгледіти.

Коп почав обходити ящики, а Нік ішов за ним, намагаючись не шуміти. Так один за одним вони обійшли навколо ящиків.

Коп щось роздратовано бовкнув і рушив уздовж берега, освітлюючи собі дорогу ліхтариком і не опускаючи пістолета.

Нік не рухався, доки поліцейський не зник у темряві, а тоді швидко покрокував у протилежному напрямку. Гольф-клуб був десь за милю, і гаяти часу не було коли. Треба ризикнути і спіймати таксі.

За кілька хвилин Інгліш махнув рукою до жовтого автомобіля, що проїжджав повз нього.

Таксі зупинилося.

— Знаєш гольф-клуб? — запитав Нік, ховаючи обличчя від водія.

— Звичайно, — відповів таксист. — А не запізно для гри,