Я сам поховаю своїх мертвих - Джеймс Хедлі Чейз
Вона похитала головою.
— З яких іще фактів?
Ед, прикуривши, кинув сірник у вогонь.
— Шерман спалився, а ти з ним працювала. На цього шантажиста ми маємо вже достатньо доказів і от-от його схопимо. А поки він десь бігає, займаємося дрібнішою рибкою.
Жінка здивовано підняла брови.
— Який Шерман? Що ти верзеш?
Ліон усміхнувся.
— Облиш. Ти все знаєш. Це ти здала Роя Інгліша — прослуховувала його офіс і все передавала Шерману. Чула про такий термін — співучасник?
— А, я зрозуміла — ти божевільний! — сердито вигукнула міс Віндсор. — Ану забирайся звідси, поки я не викликала копів.
— А ти викликай. Допоможуть тягти тебе у відділок.
Вона піднялася з крісла й підійшла до телефону.
— Копи знають, що робити з такими придурками, як ти. Вимітайся звідси, поки не пізно.
— Давай, телефонуй, — детектив сперся на полицю каміна. — Посадимо тебе на десять років. Шантажистів нині ох як недолюблюють.
— У тебе нема доказів, — вона несміливо підняла слухавку.
— Ага. За кілька днів Шерман замочив п’ятьох людей — Роя Інгліша, Мері Севіт, Джо Хеннесі, Мей Мітчел і годину тому Коррін Інгліш, — Ед не відводив від неї погляду. — Можу довести, що ти зв’язана з убивством Роя.
І якщо ти не будеш слухняною, копи точно підсмажать оці апетитні форми на електричному стільці.
Міс Віндсор трохи розвернулася, тримаючи слухавку, а тоді щосили гепнула нею, похапцем відчинила шухляду, дістала звідти пістолет 25-го калібру і спрямувала на Ліона.
— Не рухайся, нишпорко, — пригрозила жінка. — Я ледве стримуюся, щоб не всадити у тебе кулі. Копам скажу, що ти вліз до мене, аби зґвалтувати.
— Кулю? Із цієї іграшки? З мене навіть кров не потече, — блефуючи, упевнено сказав Ліон.
— Ворухнешся — і ми відразу побачимо, потече кров чи ні.
— А що далі? Краще добре подумай і зроби правильний хід...
— Який ще хід? — запитала жінка, не відводячи пістолета.
— Мені потрібен Шерман, а він кудись зник, — пояснив Ліон. — Скажи, де його шукати, і я тебе відпущу.
Міс Віндсор вивчально дивилася на нього.
— Припустимо, що я знаю, де його шукати, і припустимо, що скажу тобі. І що далі, нишпорко?
— Отримаєш дванадцять годин, аби зникнути з міста. Потім я все розповім копам, але кмітлива дівчинка на колесах буде вже далеко.
— Я не знаю ніякого Шермана, — засміялася вона. — Ти просто божевільний. Усе, забирайся звідси.
Ед не відводив від неї погляду.
— Я вийду звідси, але зайдуть копи. Їм ти все розкажеш, можеш навіть не сумніватися.
— Забирайся!
Ліон знизав плечима.
— Як хочеш. Згадаєш мене, коли сідатимеш на електричний стілець.
— Я сказала: забирайся!
— Одна звивина в голові, й та пряма, — махнувши рукою, Ліон попрямував до дверей. — Подумати тільки: відмовитися від грошей і дванадцяти годин фори. Я вважав тебе розумнішою.
Він помітив іскорку цікавості в її очах і зрозумів, що з грошима не прогадав.
— Іди, іди, — сказала жінка, але вже не так переконливо.
Коли детектив дійшов до дверей, вона раптом вигукнула:
— Скільки?
— Дві. Непогана пропозиція, сестричко: дві тисячі й дванадцять годин фори.
— Курям на сміх. Ну, вали звідси.
— То загалом ти згідна, залишилося тільки домовитися про ціну?
Вона вагалася.
— Десятка!
Ліон розсміявся.
— Та це смішно. Десять тисяч за те, що копи і так з тебе виб’ють. Ну добре, п’ять, і то лише тому, що такі руді дівчата добре впливають на мою виразку.
— Сім, — швидко вигукнула жінка.
Ед вирішив не гаяти часу.
— Ти знаєш, де він?
Вона кивнула.
— Домовилися. Це й так не мої гроші. Де він?
— А я що, схожа на дурну? — зневажливо запитала міс Віндсор. — Гроші вперед.
— Де він? — гаркнув Ліон, раптом позбувшись недбалості у голосі. — Не парся, отримаєш ти свої гроші. Ну, кажи!
— Спочатку гроші.
Детектив схопив її за руку.
— Слухай. Шерман викрав секретарку Інгліша. Він кудись її відвіз і, найімовірніше, уб’є. Якщо він це зробить, я, чорт забирай, відправлю тебе на електричний стілець услід за ним. Де він?
Вона вагалася.
— А якщо ти брешеш? — запитала жінка. — Що за секретарка?
— Лоїс Маршал! — нетерпляче вигукнув Ліон. — Вона пішла до Коррін Інгліш і зникла. Я вирушив за нею, а знайшов повішену Коррін. Шерман схопив Лоїс. Зараз не можна гаяти і хвилинки. Чи ти хочеш стати співучасницею ще одного вбивства?
— Ти не обманюєш про гроші й дванадцять годин фори?
— Ні! Де він?
— Де гроші?
— Забереш у адвоката Сема Крейла.
Жінка ще трохи повагалась, та раптом прийняла рішення і випалила:
— Яхта на рейді в бухті Крік. Він там точно з’явиться. Це — єдина яхта у тій бухті, не помилишся.
— Точно? — перепитав Ліон.
— Точно, точно. Давай гроші.
Детектив підійшов до столу і написав записку, яку віддав їй.
— Передаси це Крейлу. Повториш йому те, що сказала мені, й отримаєш гроші.
— А якщо ні?
— Заплатить. Може, не відразу, але це перше, що він зробить зранку, коли відчинять банк. І дванадцять годин, обіцяю.
— Я можу вже йти по гроші?
— Краще зранку. Не думаю, що він тримає сім тисяч готівкою у кишені.
— Я йду вже. Може, отримаю частину, а решту надішлете пізніше.
— Роби як знаєш, — Ліон махнув рукою і попрямував до дверей. — Я пішов.
Жінка ще якусь мить стояла, замислившись, а тоді кинулася до спальні пакуватись. Брала лише необхідне, похапцем кидаючи речі до валізи.
Останніми днями вона читала у газетах про дивні самогубства і здогадувалася, що до цього доклав руку Шерман. Ще до візиту Ліона вона вирішила зникнути з міста, і зараз її охопила паніка. Потрібно зникнути до того, як сюди прийде поліція. Звичайно, Ліону вона не повірила, але якщо Крейл заплатить хоча б тисячу, можна буде чкурнути звідси вже сьогодні.
Не переодягаючись, жінка накинула шубу, схопила валізи і побігла до дверей. Штовхнувши їх, вона раптом застигла, а її серце немов зупинилося.
— Привіт, Глоріє, — тихо мовив Шерман, стоячи перед порогом.
Цівки води стікали з його плаща і капали на підлогу, а
