Потайна кімната - Йорн Лієр Хорст

Ліне ступила кілька кроків углиб кабінету, ближче до стільця для відвідувачів.

— Я пишу про справу про зникнення, — вела вона далі.

— Не варто! — урвав її Кім Вернер Поллен. — Лише розвередите старі рани й посієте марні надії. Може, статтю куплять газети, можливо, вона допоможе просуванню в кар’єрі, можливо, вас навіть похвалить шеф… Але його родині й друзям це нічим не зарадить.

Глузливий коментар здавався заготованим наперед. Аргументи наче завчені, мовби він чекав на її прихід і добре підготувався, щоб її відшити.

— Ви товаришували? — запитала Ліне.

— Вчилися в одному класі.

— Я прочитала всі документи старої справи, і в мене склалося враження, що друзів він не мав.

Кім Вернер Поллен схилив набік голову.

— Ви про це напишете?

— Я намагаюся знайти якісь нові штрихи, людей, котрі могли б розповісти про те, як вони пам’ятають день його зникнення.

Чоловік за столом схрестив руки на грудях.

— Ось ви пам’ятаєте той день? — запитала Ліне.

Кім Вернер Поллен зверхньо усміхнувся, похитав головою. Ніхто з її співрозмовників не пам’ятав самого дня зникнення Симона Мейєра.

— Він зник того самого дня, коли сталося пограбування на Ґардермуені, — нагадала Ліне. — Ви ж тоді працювали в аеропорту?

Це питання Ліне заготувала заздалегідь. Воно мало б прозвучати невимушено, як подразник, що допоміг би йому пригадати той день, однак насправді Ліне хотіла побачити його реакцію на згадку про пограбування. Рот Поллена роззявився, нижня щелепа опала донизу. Він закліпав очима й зблід.

— Того дня я не працював, — рвучко підвівся він з-за столу. — До речі, я кваплюся, то, може…

— О, так, звичайно, вибачте! — Ліна напівобернулася до дверей. — Там, здається, горить у смітнику.

— Нічого страшного, — відповів Поллен, обходячи стіл. — Хтось, мабуть, викинув непогашений недопалок.

— Ви перевірили камери спостереження?

— Що?

— Камери спостереження… — повторила Ліне. — Щоб перевірити, що сталося.

— Вийшли з ладу, — буркнув Поллен, торкаючись порізу на підборідді, й рішуче рушив з кабінету, мовби посуваючи животом Ліне до виходу.

— А могла б статися біда, — наполягала Ліне.

Поллен провів її до крамнички, зупинився за лядою.

— Могла б… на щастя, цього разу минулося.

Розколупана ранка на підборідді закровила.

Ліне подумала, що могла б купити собі щось у дорогу й спробувати при цьому зачепити тему Леннарта Клаусена, однак тон Кіма Вернера Поллена з жовчного й саркастичного змінився на ворожий. Вона пробурмотіла «дякую», вийшла з крамнички, кинувши погляд на відеокамеру, сіла в авто й вимкнула диктофон.

Кім Вернер Поллен однозначно не бажав говорити про пограбування. У 2003 році він працював наземній службі аеропорту й міг мати інсайдерську інформацію для грабіжників.

Ліне завела двигун і рушила в напрямку Осло. Доки їхала, прослухала весь запис розмови аж двічі й остаточно впевнилася, що Кім Вернер Поллен підготувався до розмови, ніби хтось попередив його про її візит. Може, навіть попередив з погрозами, і він так нервував, аж порізався, голячись.

Ліне подумала, що могла б зателефонувати батькові, але, можливо, вона переоцінювала реакцію Поллена. Кілька днів вона зустрічалася з різними причетними людьми, однак вирахувати, хто ж міг би застерегти директора заправки, не могла. Може, у нього Просто був важкий день. Він порізався, ще й ледь пожежі не трапилося. Достатньо приводів зіпсувати собі настрій. Та й її батько мав чим сушити собі голову саме зараз.

49

Відразу за мостом через Ґломму Вістінґ звернув з шосе Е6 на автозаправку. Поки він заправляв авто, Стіллер зателефонував колегам у Кріпос, попросив увімкнути розмову між Яном Ґюдімом та його адвокатом. Потім підключив свій мобільний до гарнітури «вільні руки», щоб усі троє могли слухати.

— Гарнес.

— Ґюдім.

— Давно не давався чути.

— Мусиш прийти до мене.

— Зможу в четвер.

— Сідай в авто і їдь! Негайно!

Стало тихо.

— Це буде важко влаштувати, — нарешті озвався адвокат.

Чутно було дихання Ґюдіма. Адвокат кахикнув.

— Два слова, про що йдеться?

— Сьогодні в мене були два слідчі. Один із них — з ДН-групи Кріпоса.

— Давні й нерозкриті справи, — вмить насторожився адвокат.

— Другий — керівник слідчої групи, яка розслідувала пограбування у Ґардермуені у 2003 році.

На лінії знову запала тиша.

— Мали з собою якісь документи?

— Фото й звіти аналізів ДНК, але жодних паперів про початок кримінального провадження, якщо ти це маєш на увазі.

Адвокат глибоко вдихнув.

— Так, бачу, я таки мушу приїхати. Виїду за півгодини.

— Добре.

Розмова урвалася.

— Майже, як і очікувалося, — прокоментував Вістінґ. — По телефону не каже нічого такого, що могло б його скомпрометувати, навіть своєму адвокатові.

— Я знаю Гарнеса, — промовив Стіллер. — Ґюдім використає його як посередника для передачі інформації з-за мурів.

— Він попередить інших співучасників грабунку. Змусить їх подбати, аби Оскар Тведт тримав рот на замку.

Вістінґ відчинив автомобільні дверцята.

— Хочу ковбаски, доки поїдемо далі, — сказав він.

50

На вуличках навколо Національної бібліотеки годі було знайти місце для авта. Довелося Ліне залишити автомобіль аж у Віка. Йдучи пішки до бібліотеки, вона зателефонувала Софії, запитати, як Амалія.

— Щойно попоїли, — повідомила Софія.

Ліне раптом також відчула голод.

— Вибач, що стільки клопоту тобі завдала. Але роботи виявилося більше, ніж я сподівалася.

— Хіба ж це зле, коли багато роботи? Тобі ж платять погодинно!

— Звичайно! А наступного тижня Амалія, нарешті, піде в садок.

— Мусиш трохи часу присвятити її адаптації, — порадила Софія. — Ти не зможеш їздити до Осло щодня. Раптом треба буде терміново забрати дитину з садочка.

— Я знаю, — відповіла Ліне, піднімаючись сходами до старої будівлі бібліотеки. — Багато чого з’ясується ще цього тижня.

Масивні двері відчинилися перед нею, вона знову подякувала Софії, поклала слухавку й увійшла в хол.

Вона тут бувала не раз, і їй тут не раз допомагали знайти необхідні матеріали, коли вона працювала у «ВҐ».

Більшість документів зберігалися у сховищах, їх треба було замовляти заздалегідь. Ліне знала, якщо замовити по телефону перед дев’ятою, то на дванадцяту замовлення принесуть. Підшивка журналів уже чекала на неї в читальному залі. Допоки «Ґоліаф» припинив своє існування, вийшло 27 номерів. Усі видання були викладені в хронологічному порядку.

Ліне розділила стос журналів посередині й почала гортати. Дуже скоро знайшла прізвище Генрієтте в репортажі про Кримінальну варту в поліційному окрузі Осло. У першому матеріалі вона писала про охоронців, потім — репортаж про норвезький криміналітет в Іспанії. У наступному номері публікувалася серія портретних інтерв’ю з відомими злочинцями. Перше своє інтерв’ю вона взяла у лідера норвезької філії байкерського клубу «Янголи пекла». В одному з номерів свою історію їй розповів відомий підпільний торговець, який займався контрабандою