Бар «Когут» - Джон Гришем

МАРК ЗАЙШОВ ДО «РУДОГО КОТЯРИ» одразу як стемніло та зайняв улюблене місце наприкінці стійки. Привітався, стукнувшись кулаками з Тоддом, і промовив:

— Радий тебе бачити, чоловіче.

— І я тебе, — відповів Тодд, підсовуючи вкритий памороззю кухоль світлого пива. Користуючись своїм становищем, Тодд пригощав кожного, хто йому достобіса подобався, тому Марк не платив роками.

Оскільки студенти роз’їхалися хто куди на канікули, у барі було тихо. Тодд обперся ліктями на стійку й подався вперед:

— Чим займаєшся?

— Увесь день провів у рідному «Несе Скелтоні», мучився в копіювальні з паперами, яких ніхто ніколи не читатиме. Чергова тупа робота. Вже й помічники юристів при мені кирпу деруть. Я ще навіть не в штаті, а цю фірму вже просто ненавиджу.

— Досі не оформили договір?

— Еге ж, і чимдалі таке враження, що там щось мутять.

Тодд похапцем відпив із келиха, що ховав під стійкою.

Незважаючи на його становище, пити на роботі заборонялося, але начальник кудись завіявся.

— Як там Різдво в будинку Фрейжерів?

— О-хо-хо. Ледь витримав десять днів і забрався геть. А ти?

— Три дні, потім викликали на роботу. Як там Луї?

— Досі обвинувачуваний, досі світить в’язниця. Я маю співчувати, але чи можна його жаліти, якщо він щодня або спить, або сидить на дивані й втикає в «Суддю Джуді» по телеку. До того ж постійно бідкається, що в нього браслет на нозі. Бідна моя мама.

— Жорстко ти.

— Та де там жорстко. Звідси й проблема: ніхто й ніколи не поводився з ним жорстко. Якось, коли йому було тринадцять, його спіймали зі шмаллю, так він повісив усе на свого друга, а на додаток мої батьки ще й кинулися його захищати. Він завжди був безвідповідальним. І досі такий.

— Капець, чоловіче. Навіть не уявляю собі, як це воно, коли брат за ґратами.

— Еге ж, западло. Я б із радістю допоміг, але там без варіантів.

— Про батька навіть не питаю.

— Не дзвонив і не з’являвся. Навіть листівки нікому не надіслав. Йому п’ятдесят і він гордий татусь трирічної дитини. Напевне, вирядився Санта Клаусом, розклав купу іграшок під ялинкою та посміхається мов недоумок, коли дитятко перевальцем спускається сходами й верещить. Пацюк!

До бару зайшли двоє студентів і Тодд відійшов їх обслуговувати. Марк дістав телефон і перевірив повідомлення.

Повернувшись, Тодд запитав:

— Хтось іще з наших непересічних повернувся?

— Ні. А кому воно треба? Адже всі ми — найталановитіші студенти.

«Непересічні» — це такий Фоґґіботтомський жарт. Головною вимогою було, щоб усі студенти випускалися із школи з чудовими резюме, тому наприкінці року викладачі роздавали четвірки й п’ятірки, мов дешеві льодяники. Із ЮШФБ нікого не відраховували. Авжеж, це створило поголовну культуру байдужості до навчального процесу, яка, звісно, нівелювала будь-який шанс на змагальність у навчанні. І без того посередні студенти ставали ще посереднішими. Не дивно, що адвокатський іспит вважався аж таким випробуванням. Марк додав:

— Невже ти й справді припускав, що хтось із цієї шобли переоцінених викладачів приймав би екзамени на канікулах?

Тодд зробив ще один ковток, нахилився ще ближче й сказав:

— Маємо велику проблему.

— Горді?

— Горді.

— Як знав. Писав йому повідомлення, намагався додзвонитись, але його телефон вимкнено. Що сталося?

— Кепські справи. Вочевидь, він поїхав на Різдво додому, і весь час сварився там із Брендою. Вона хоче бучного весілля: вінчатися в церкві, запросити тьму-тьмущу народу. А Горді не бажає одружуватися. У її матері є що на це сказати, а його мати не розмовляє з її матір’ю, і взагалі все пішло шкереберть.

— Вони ж справлятимуть весілля п’ятнадцятого травня, Тодде. Наскільки я пам’ятаю, ми з тобою погодилися бути свідками.

— Ну, можеш на це не розраховувати. Він уже повернувся до міста й забив на «колеса». Зола сьогодні заходила та все мені розповіла.

— Які ще «колеса»?

— Це довга історія.

— Що за «колеса»?

— У нього біполярний розлад, Марку. Діагностовано кілька років тому.

— Жартуєш, чи що?

— Як можна про таке жартувати? В нього біполярка, і Зола сказала, що він припинив приймати ліки.

— А чому він нам не розповів?

— На це питання в мене відповіді немає.

Марк надовго приклався до пива й покрутив головою.

— Тобто й Зола вже повернулася?

— Так, вочевидь Золі й Горді заманулося трохи розважитися, проте не певен, що їм буде дуже весело. Вона вважає, що він припинив приймати ліки приблизно місяць тому, коли ми готувались до сесії. Бо він часом як навіжений, аж на стіни дереться, а бува, нап’ється текіли, курне шмалі й впадає в ступор. Несе якусь маячню, мовляв, хоче кинути школу й поїхати на Ямайку, звісно, разом із Золою. Вона вважає, що він може накоїти дурниць і завдати собі шкоди.

— Уже накоїв. Заручений із шкільною подругою, справжньою красунею, та ще й грошовитою, а сам шпилить африканку, чиї батьки живуть у країні, навіть не маючи отих іммігрантських документів, про які стільки розмов. Хлопець справді несповна розуму.

— У нього лихо, Марку. Він уже кілька тижнів нестабільний і потребує нашої допомоги.

Марк трохи відштовхнув свого кухля та зціпив руки на потилиці.

— Наче нам своїх турбот бракує. Як ми йому допоможемо?

— Подивимось. Зола опікується ним, як може, і хоче, щоб ми зайшли ввечері.

Марк розсміявся і відсьорбнув із кухля.

— Що смішного? — спитав Тодд.

— Та нічого. Уяви скандал у Мартінсбурзі, штат Західна Віргінія, коли там дізнаються, що Ґордон Таннер, син диякона та наречений доньки визначного лікаря, втратив розум, кинув юридичну школу і втік на Ямайку з африканською мусульманкою?

— Не второпав гумору.

— То уяви собі! Сміх та й годі! — він раптом посерйознішав.— Слухай, Тодде, ми не змусимо його приймати ліки. Як тільки ми спробуємо це зробити, він випхає нас під зад коліном.

— Він потребує нашої допомоги, Марку. Я звільняюсь о дев’ятій і ми підемо до нього.

За стійку всівся чоловік у гарному костюмі. Тодд підійшов до нього взяти замовлення. Марк пив пиво та усе глибше занурювався в нудьгу.

3

ЗОЛА МААЛ НАРОДИЛАСЯ через три роки після втечі її батьків із Сенегалу. Оселившись разом з двома юними синами в йоганнесбурзьких