Подвійне дно - Алла Сєрова
— Чого ти репетуєш, Сашко?
— Голова болить, пиво розлив.
— Ти пропустив важливі складники свого стану.
— Га?..
— Голова болить, руки трусяться — тому пиво розлив. Ось, на. Смоли б ти гарячої напився!
— Лізко, ти — янгол.
— Точно. Не кричи, ти мене дратуєш.
— Як скажеш.
Я похапцем готую собі сніданок. Вірніше — нам, бо зараз приїде Рудий. Він спатиме після зміни тут. Так мені спокійніше.
— Ви добре впорались із тим чоловіком.
— З Сашком? Та він нічого, просто п’яниця. І він залежить від мене.
— Тобто?
— Пояснюю. Я годую його і купую горілку. Пляшку на день. І пляшку пива зранку. Якщо я цього не робитиму, він знає, що з ним буде. Або знайдуться спритники, що ошукають і залишать без даху над головою, або нап’ється гидоти та здохне. Я дозволяю пити тільки вдома, горілку купую в магазині. І я плачу за квартиру. Він п’яниця, але не божевільний. До того ж, він зовсім не злий, просто нікчема, таких багато.
— Але він може…
— Не може. Я подбала, все цілком законно. Квартира вже моя, він тут просто живе. До цього моєю була тільки одна кімната — оця. В сусідній жила бабця, Антонівна, Сашкова мати. Як злягла, то ми домовились про довічне утримання. Од позавчора та кімната теж моя, Антонівна померла. Помре Сашко — його кімната теж стане моєю. Я продам все це і переїду в інше місце.
— Він може ще довго прожити.
— Я нікуди не поспішаю. Хай живе. Горілка дешева, пиво теж недороге. Харчами він не перебирає. Тож хай собі живе, скільки Богом відміряно. Зараз приїде Рудий, допильнує страви, я побігла. До речі, що робити з твоїм костюмом?
— Викиньте його.
— Добре. Так і зроблю.
Я хапаю пакет з костюмом і виходжу з квартири. Назустріч мені йде Рудий.
— Я не спізнився?
— Ні. Я там поставила варитися м’ясо, допильнуєш.
— Гаразд, біжи.
Мене сьогодні чекають пацієнти, жодного «вікна», як завжди. Якщо скласти докупи всі зуби, що мені довелось лікувати чи видаляти, то вийде, мабуть, два відра — що найменше. Іноді я дивуюсь, наскільки деякі люди не слідкують за своїми зубами. Добре, що лікарня приватна і мені доводиться мати справу тільки з певною категорією людей, але й у відносно забезпечених громадян часом трапляються локальні катастрофи в ротовій порожнині.
— В тебе блідий вигляд. Важка ніч?
Це лікар Матяш, досить молодий, але нахабний тип. Йому чомусь здається, що він неперевершений красень і серцеїд, і всі жінки падають йому під ноги, як стиглі сливи. Та це, повторюю, лише плід його хворобливої уяви. Нічого такого в ньому немає, просто високий, худий смаглявий тип з копицею чорного волосся. Думаю, в нього волохаті ноги і сідниці, а я цього терпіти не можу.
— Доброго ранку.
Я взагалі не заводжу собі друзів, а на роботі намагаюся звести розмови до мінімуму. Мені ніхто не потрібен. Добре знаю, що мене за це тут страшенно не люблять, та мені на це начхати. Шеф мене через це не вижене, напевне знаю. Бо я — хороший лікар.
— Ти люб’язна, як завжди.
Лікар Матяш чекає, що я зірвусь, вони тут усі цього чекають, та даремно.
— Наталко, запрошуй пацієнта.
У нашій приймальні не сидять у черзі. Пацієнти знають свій час. Ну от, день почався. Тепер до другої години я випадаю з життя. Це приносить мені добрі гроші. Я не ідеалістка, як Рудий. Казала йому: давай вдвох спеціалізуватися на стоматології! Можна ще патологоанатомом, теж непогано. Ні, пішов у хірургію. А це не дуже добре оплачується, та й морока яка!
— Вже йдеш?
Лікар Матяш — просто липучий кретин. Невже не видно, що йду? Прийшла друга зміна. Ми всі йдемо.
— До побачення.
— Чекай. Може, зайдемо десь, я пригощу тебе?
— Дякую, це зайве.
— У тебе хтось є?
— До побачення, колего.
— Лізо, почекай!
— Вибач, я поспішаю.
— Ти завжди поспішаєш.
— Зараз почнеться дощ.
— Я хотів би поговорити з тобою.
— Звернись до психоаналітика. В мене інший фах.
— Лізо, будь ласка…
— Іншим разом.
Я не люблю цього типа, він якийсь слизький. А він, мабуть, має якийсь комплекс, тож його муляє, що хтось може не звертати увагу на його персону. Господи, чим ти думав, коли відбирав розум у чоловіків?
Я влаштувалась в цю клініку три роки тому, а Матяш був тут зіркою місцевого масштабу серед жінок. За кілька місяців у мене з’явилися постійні пацієнти, що потім рекомендували мене своїм знайомим. А лікар Матяш звернув на мене увагу і почав всіляко це демонструвати. Чесно кажучи, якби це сталося влітку, я б тільки посміялась. Але так вийшло, що пробило хлопця якраз серед зими, коли я з особливою насолодою орудую щипцями і бормашиною — аби вгамувати роздратування. І шановний колега отримав добрячого відкоша. Схоже, це його досі турбує, бо час од часу він пробує взяти фортецю. Можу запевнити, цього ніколи не станеться.
Жіночий колектив є жіночий колектив. Мене почали виживати. Спочатку не записували до мене пацієнтів. Я приходжу на роботу, а в мене нікого нема. Виявилось, що медсестра з регістратури казала, що в мене немає вільних годин, все зайнято. Мені вистачило одного телефонного дзвінка шефові, аби все стало на свої місця. Клініка платна, ми маємо приносити прибуток, і нічиї симпатії тут не мають значення. Шеф під виглядом пацієнта подзвонив до регістратури і попросив записати до мене, по тому почув стандартну брехню. Не вірячи почутому і моїй інформації, він не полінувався і перевірив мій розклад — істина спливла, як масло на воді. Змовниць просто звільнили. Мені дали спокій. Тільки колега Матяш ніяк не вгамується, маньяк.
Домівка зустріла мене запахом борщу. Рудий вміє готувати і робить це з натхненням. Я теж умію, але без натхнення. Рудий багато що робить із задоволенням, а я — ні. Єдине, що приносить мені втіху — це коли я влітку у відпустці їду до села, де в нас є халупа. А там день при дні лежу на дивані і читаю детективи, запиваючи їх кока-колою. І нікого навкруги. Таке враження, що я
