Подвійне дно - Алла Сєрова

— Здурів?

— Дратую тебе. — Рудий посміхається. — Давай перенесемо його на диван. Ти встигла його помити, це добре. Тепер прибери тут, бо схоже на катівню.

— Маєш рацію.

Я старанно знищую сліди крові, знімаю з себе одяг і разом з одягом пораненого запихаю до пральної машини. А Рудий тим часом оглядає незнайомця.

— Ну, що?

— Попередній огляд не виявив ніяких серйозних ушкоджень. Зламано кілька ребер, опіки, неглибокі різані рани, струс мозку і гематоми. Зламаний ніс і невеликий шок. Нічого такого, з чим ми не зможемо впоратись. Щоправда, я б радив зробити рентген і томограму, але то завтра, я чергуватиму у відділенні, влаштую. Де ти його взяла?

— Ніде. Він впав мені під ноги.

— О, незрівнянна! Чоловіки падають тобі під ноги, як кеглі, і вкладаються штабелями. Тільки чому з цих штабелів ти вибрала такого побитого?

— Рудий, я тобі зараз…

— Нічого не вийде. Якщо ти мене поб’єш, хто тоді лікуватиме твій трофей? Здоровий хлоп, тобі завжди такі подобались.

— Припини.

— Вибач, я блазень, визнаю. Просто не в твоїх правилах тягти додому все, що валяється на дорозі.

— Так сталося.

— Прикрий його ковдрою. Зараз сходжу до аптеки, принесу ліків. Може, він отямиться, то даси йому пити.

Він виходить, за вікном майнула його постать. Я втомлена і сонна, а завтра ще треба на роботу. Я дивлюся на годинник — іще тільки шоста година, а мені здалося, що вже глуха ніч.

— Пити…

Я обережно підводжу його голову. Волосся, що злиплось од крові, мені вдалося сяк-так помити, тепер воно ще вологе, та вже можна розібрати колір — темно-каштановий.

Він п’є обережно і спрагло. Мені трохи не по собі від вигляду його обличчя. Я, звичайно, і до цього бачила побитих людей, але щоразу це для мене стрес.

— Хтось тут був?

— Не бійся, все гаразд. То мій друг, він лікар. Зараз повернеться, пішов до аптеки.

— Що зі мною?

— Він усе пояснить. Нічого страшного, скоро будеш, як новий. А зараз полеж, тобі не можна вставати.

— А де…

— Одяг доведеться випрати, та він все одно вже не буде таким, як раніше.

— Але я…

— Мені доводилось бачити голих чоловіків. У тебе немає нічого, невластивого людській анатомії, тому не варто так переживати.

— Я вдячний вам.

— Ось і Рудий повернувся.

Терпіти не можу різні там «дякую», «пробачте», «люблю». Все це — пусті балачки, не варті того, щоб витрачати на них час. А насправді виявляється, що слова взагалі нічого не важать. Ми з Рудим іноді говоримо одне одному жахливі речі, але це нічого не міняє — ми добрі друзі. Слова коштують тепер дешево, то тільки колись спочатку було Слово, та ті часи давно минулися.

— О, ти отямився. — Рудий розкладає принесене, миє руки. — Крихітко, неси сюди ще лампу, мені треба побільше світла. Чи маєш алергію на якісь препарати?

— Ні. А як ви…

— Потім спитаєш. Слідкуй за моїм пальцем.

Я залишаю їх розважатися і йду в інший кінець свого помешкання. Величезна кімната на сорок метрів колись була парадною залою купецького дому. П’ять вузьких вікон, ліпнина на стелі і старий потемнілий паркет. Я розділила кімнату на кілька приміщень і тепер маю власний санвузол і ванну, а також закапелок, де готую їжу. В мене також є спальня, невелика, але скільки мені самій треба? Найголовніше, що мені не доводиться користуватися спільними «зручностями», як це було спочатку. А тепер, коли сусідня кімната теж моя, зроблю собі окремий вхід з вулиці і перестану заходити в смердючий спільний коридор. Цю кімнату дали мені як сироті — був колись такий закон, і я встигла з нього скористатись, як і Рудий.

Втомлено лягаю на ліжко. Ну, в мене є час виспатись, але що робити з чоловіком, якого я притягла додому? До речі, як його звати? Якось по-дурному все вийшло, навіть не спитала нічого. А може, він бандит? Тепер пізно про це думати, не викину ж я його на вулицю в такому стані. Треба було просто лишити його там і піти собі.

— Ходи сюди. — Рудий зазирає до кімнати. — Е, що тобі таке, чого скисла? Погано почуваєшся?

— Все гаразд. Трохи втомилась.

Я сповзаю з ліжка. Оце мені розплата за надмірну доброту.

— Нашого друга звати Андрій. Йому потрібен спокій. За три години зробиш йому укола, ось ампула. Вранці я прийду, огляну. Все, мені час, завтра зранку йду на чергування — заступаю на добу.

— Мені на дев’яту на роботу.

— Я встигну навідатись.

— Може, — залишишся?

— Нічого не вийде. Тоді доведеться завтра їхати додому по речі. Ти ж мене знаєш, я надто ледачий.

— Знаю.

— Не бійся, кицю, хлопець нічого тобі не заподіє, він не в тому стані.

Рудий іде, я чую, як осінь смакує його кроки в тумані. Ось завівся мотор, звук поглинула ніч. З-за дверей чути шурхіт — стара потороча Матвіївна знову підглядала. Хай би їй очі повилазили і язик усох іще до ранку.

Він лежить на дивані, прикритий ковдрою. Я сідаю поруч. Цікаво, що з усього цього вийде? Власне, життя трохи нуднувате…

— Лікар пішов?

— Так. Але ти не бійся, я вмію робити уколи в сідниці. А лікар завтра знову прийде. Може, ти чогось хочеш?

— Ні, дякую. Я не спитав, як вас звати.

— Мене звати Ліза.

— А лікар…

— Рудого звати Вадим, він мій друг. І непоганий лікар, ти можеш йому довіряти. Та побазікати ми ще встигнемо, Рудий сказав, що тобі потрібен спокій, тож спи.

— А тут…

— Цілком надійно. Ніхто тебе не знайде. Місто велике, розумієш? Надто велике, а я тут — порожнє місце. Спи, красунчику.

Він заплющив очі. Власне, важко йому тільки розплющувати їх, а от заплющити — раз плюнути, повіки страшенно позапухали. Я підводжусь і йду до ванної. Треба трохи причепуритися, та й одяг випрати.

Я витягаю зіжмакане шмаття. Мій светр зіпсовано, але «Ваніш» — хороша штука, тож я топлю вдяганку в розчині. Тепер піджак і штани мого гостя. Мабуть, купу грошей коштував костюм від Бестіона, але тепер йому кінець. Чи ні? Спробую щось зробити. А наступного разу буду розумніша і не збиратиму сміття на вулиці.

Я беру вдяганку і без жодних моральних судом проводжу обшук. Я хочу знати, якого саме кота в мішку я придбала. Так, ось у внутрішній кишені щось є. Це золота ручка, з якимось камінцем і маленькою монограмою чи візерунком на ковпачку. Дуже дрібно, не роздивитись. В інших кишенях нічого немає. Цікаво, як