Імітація - Євгенія Анатоліївна Кононенко

— О, ми все надрукуємо з Галею! Ви можете йти додому,— робить щедрий жест Джері Віст, — і Чеканчук хай іде!

— Вперше за два тижні ми виходимо звідси раніше дев’ятої, — не віриться Ларисі, — вже так звикли до рабської експлуатації, що вже й не хочеться додому.

— То ходімо десь посидимо! Шкода, що не можна десь побути наодинці, Ларо... Я так скучив за тобою.

— Ми можемо піти до Мар’яниного мешкання, — робить дияволічну пропозицію Лариса, — якщо ти не боїшся, звичайно. У мене є ключ, який повернула Анжела. Заодно пошукаємо рукавички.

— Які рукавички?

— Мар’янині рукавички, які не дають мені спокою від нашої поїздки в ті краї.

— Ходімо, Ларисо. Найкращі хвилини в житті — несподівані.

— Так! І найгірші також.

— Але поки на нас чекає одна з найкращих...

Чеканчук трохи образився на Ларису, яка так хутко зникла разом зі своїм Риженком. Він думав, вони знову посидять разом, поговорять, як раніше. А вони зникли й залишили його наодинці зі снігом. Гаразд, він сьогодні раніше повернеться додому, трошки відпочине, бо ж неймовірно втомився на цій триклятій роботі. Здається, й на золоті не втомлювався так. А також спробує прочитати дискету, яку йому дав Ручкін, геній комп’ютерних фальсифікацій.

Рік тому в такі самі передріздвяні дні вони так само складали генеральний звіт і чекали комісії з Лондона. А ще за рік до того їхнім стипендіатом став харківський хлопець, якого послали вчитися до Кельна грі на віолончелі. На якомусь етапі хлопець перестав писати додому, і керівництво школи не відповідало на листи. Стурбована мати на останні гроші купила туристичну путівку до Німеччини, щоб дізнатися, що сталося з її сином. З великими труднотами жінка, яку згодом за порушення візового режиму депортували з Німеччини із забороною подальшого в’їзду, дізналася, що її син став наркоманом. Тепер та жінка бачила сенс свого життя у боротьбі з фундацією GIFTED CHILD INTERNATIONAL, яка розтліває обдарованих дітей України під виглядом їхньої підтримки. Про це було декілька невеличких публікацій у газетах. І тоді Біст попросив Мар’яну знайти комп’ютерника, який би охайно вилучив з усіх електронних носіїв інформацію про підтримку того хлопця. Мар’яна не погоджувалась з Вістом, вона пропонувала відповісти на сторінках якоїсь популярної газети, що окремий випадок з тим віолончелістом не кидає тінь на фундацію, яка нерідко дає змогу обдарованим дітям з малозабезпечених, а то й здеградованих родин жити й навчатися в хороших умовах європейських шкіл; що наркоманія, на жаль, поширена й в Україні, і колотися хлопець міг почати й в рідному Харкові, не треба було для того їхати до Кельна. Але Біст рішуче наполіг на своєму й наказав робити так, як він вважає за потрібне. Ім’я фундації не може бути заплямоване! Мар’яна знизала плечима, ні, вона ніколи не збагне глибин цього показушного ідіотизму. Але запитала Чеканчука, чи не знає він комп’ютерника, що вміє охайно забирати з пам’яті непотрібні дані. Чеканчук тоді не розумів, навіщо для цього фаховий комп’ютерних. Адже можна просто стерти непотрібний файл. Одначе зателефонував своєму давньому знайомому Ромі Ручкіну, який, здається, вважався досвідченим комп’ютерником, і той відразу зрозумів, що від нього хочуть. Як виявилось, видаляти зайві дані зі зведених таблиць не так і просто, для цього потрібен відповідний хист. Крім того, як рукописи не горять, так і файли не стираються. Комп’ютери останнього покоління, максимально наближені до людського мозку, мають особливу запасну пам’ять, де зберігається все, що туди заносилось, і навіть те, що потім стерли. Як досвідчений психолог може активізувати весь масив пам’яті, до якої людина не звертається протягом років і десятиріч, так і досвідчений комп’ютерних може звернутися до запасної електронної пам’яті. Але Рома Ручкін уміє цьому перешкоджати. На кожну отруту знаходиться протиотрута. А на кожну протиотруту знаходиться нова, ще сильніша отрута, і цей ланцюг є нескінченним... Дані про харківського віолончеліста-наркомана безслідно зникли з усіх файлів. Його мати не добилась нічого. А зараз Рома Ручкін так само знищив усі дані, а також їхні сліди про дружбонародівські аплікації. І про Альошу Рудченка також.

Господи, як тяжко рухатись по Оболоні в сніг! Від метро автобуси не ходять, знову треба пішки. А хотів прийти додому раніше... Увійшов до себе знов під телефонну канонаду:

— Де ти ходиш? Я тобі дзвоню вже третій день! Не впізнаєш? Це Кубов!

— Так, я слухаю, Колю!

— Знайшли вбивцю Анатолія! Це Паня Бабченко, муж Зінаїди Андріївни, отої горластої учительки музики!

— Значить, це точно не Танька?

— Ні! То Паня Бабченко! Зінка робила йому дірку в голові: директор візьме гроші і знову витратить їх на себе. А ми лишимося з носом. Ніби вона, паскуда, не знала, що за людина був Анатолій!

З емоційної розповіді Кубова Чеканчук зрозумів, як загинув Анатолій Сумцов. Отже, Зінаїда Бабченко посіяла в колективі недовіру до директора Анатолія Трохимовича, мовляв, дістає гроші на всіх і витрачає їх на себе й на своїх близьких. От, послав пащенка вчитися до Швейцарії. А наші діти місять Над’ярненську грязюку. І її чоловік, безробітний Паня, пообіцяв розібратися з брехливим директором. Потихеньку вони скопіювали ключ від його будинку з метою пробратися до нього і пошукати грошей. Паня вистежив, що директор пішов з дому, зачекав трохи і зайшов у темний будинок. Але виявилось, що директор прийшов додому городами, а не вулицею. Був собі вдома і сидів у темряві. Паня злякався бути викритим, схопив сокиру і вдарив директора по голові. Шукав грошей на очах у конаючого Анатолія. Нічого не знайшов, забрав скрипку і якийсь альбом ілюстрацій. Дружина Анатолія Марина, яку