Білий попіл - Ілларіон Павлюк
— Радий, що ти тут, братику, — заговорив Томаш з виглядом людини, яка має для тебе подарунок. — У тебе назбиралося багато запитань — то кажи! Настав час відповідей.
— І з якого ж запитання почати? — підозріливо запитав я.
— А зі всіх скопом! — він махнув рукою, ніби хотів вигукнути: «Усіх пригощаю!» — й задоволено всміхнувся.
— Добро… Ти сам це сказав, — я міряв кімнату кроками, силкуючись зібрати докупи думки. — Якого біса сотник шукав Хому Брута щонайменше за місяць до вбивства? І чи було воно взагалі? Чому на поминках усім було байдужісінько до Соломії? Чому в маєтку немає її кімнати? Як досі люди не повісили тебе, якщо більшість вважають за вбивцю? Навіщо тобі здався я? Як у тебе опинився мій хрестик? Що ти знаєш про моє минуле? І взагалі — хто ти такий, бісова душа? Нащо морочив сотникові голову листами від імені Томаша Болгара?
Я відтарабанив це все одним духом й замовк тільки для того, щоб відхекатися. Тому що це було не все, далеко не все… Але Томаш підняв долоню, зупинивши мене.
— Перш ніж ти поставиш нові запитання, я відповім на ці. Не заперечуєш?
— Гаразд, — сказав я.
— Якщо дозволиш, почну з останнього.
Томаш із насолодою затягнувся димом, потім прискіпливо оглянув кінчик цигарки, перевіривши, чи рівномірно вона горить. Потім знову затягнувся й повільно видихнув через ніс.
Я сів на лавку й терпляче чекав. Оповитий хмарою диму, він повторив моє запитання:
— Навіщо я надсилав сотнику листи?
— Ти чув, — сказав я.
— Відповідь проста! — урочисто промовив Томаш. — Я їх не надсилав!
Він усміхнувся, побачивши сум’яття в моїх очах, а потім випростав руку і вказав на мене пальцем.
— Ти надсилав їх! Ти надсилав йому листи й підписував їх іменем Томаша Болгара.
— Томаше, що ти мелеш?!
— Ні, братику! Томаш — це твоє ім’я! Вигадане, як і Тарас Білий. Коли цигани знайшли тебе біля річки, на твоїй одежі латинкою були вишиті ініціали: ТВ. Так ти став Тарасом на прізвище Білий. Вочевидь, це така зворушлива данина рідному хутору. Потім, скориставшись тими ж таки літерами ТВ, ти назвався Томашем Болгаром. Але насправді ці латинські букви означали зовсім інше ім’я. Здогадуєшся, яке?
— Я не розумію, про що ти!
— Одна частина твого єства так сильно хотіла зректися минулого, що навіть покинула курити! Уяви лишень! Ти стільки років примудрявся не зауважувати, що в твоїй власній кишені не лише повно тютюну, а ще й там лежить хрестик, що сниться тобі кожної ночі.
— Що за маячня, Томаше… — розгублено сказав я.
— Ні, не маячня. Це — сором! Твій сором! Сором розколов твою свідомість навпіл. Він витравив із твоєї пам’яті вбивство Соломії! І те, як тебе схопили наступного ранку! Й ті ночі в церкві! І те, як ти втікав, кинувся й мало не втопився. Тому що сором — боязкий. Зате совість — вона голодна! Вона намагається зжерти свого хазяїна. І якщо сором з плином часу слабне, то совість тільки лютішає. Це вона сім років тому змусила тебе знайти в кишені батьківський хрестик і ридати з каяття. А потім сісти за стіл і вперше написати сотнику Засусі листа. Ти вказав, де він може знайти тебе й нарешті спровадити на шибеницю, як і мало статися давно. Потім ти отямився. Сором спалив у тобі спогади про цей вчинок, а ти сам, гнаний примарним передчуттям, утік! Та через декілька днів знову намацав хрестик у своїй кишені, і твоє друге «я» пробудилося. Обливаючись сльозами, ти строчив сотникові новий лист: на свою колишню адресу, де він шукав тебе у кожній канаві. Потім ти знову втікав, та незабаром надсилав сотникові чергове послання, і так — знову і знову. Час од часу совість давала тобі передихнути. Іноді — на декілька тижнів чи навіть місяців. І тоді горопашний Назар Засуха вертався в свій маєток і там припадав клятою білою пилюкою, чекаючи нових листів від таємничого Томаша Болгара. Йому й на гадку не спадало, що насправді це пишеш йому ти. Ти! Хома Брут!
— Ні! — вигукнув я, скочивши з місця.
Томаш заусміхався. Те, що він сказав, не лізло ні в які ворота. Якийсь абсурд. Набір слів! Але чомусь він зродив у мені лють. Навіть не лють, а якусь дивну образу.
— Ти брешеш! — роздратовано вигукнув я, нахилившись до нього через стіл. — Я не міг її вбити!
— Міг! — гаркнув Томаш. — І ти вбив її не за один раз! Вперше — коли тільки наважився доторкнутися до неї, визначивши подальший перебіг подій. Вдруге — коли вона віддала тобі те, що вже пообіцяла іншому, а ти взяв, напоїв себе її коханням! Уже тоді вороття не було. Але ти вбив її ще й утретє, коли в неї під серцем зародилося нове життя!
— Що ти таке кажеш… — сторопіло мовив я.
— О, тільки не вдавай, що ти не знав! Ще й як знав! Вона не казала тобі відверто, бо й сама не була цілком певна. Та її натяки ти зрозумів! Кожен її натяк! Ти кепсько спав, бо тобі снилось, як сотник волочить тебе за ноги з цієї хати і забиває батогом на смерть. Але про неї ти не думав — тільки про себе! І ти вирішив, що краще не брати цього всього до голови. Вона ж нічого не вимагає, то нащо коней гнати — ти ж так міркував?! А тієї ночі… Тієї ночі ти вирішив покинути її — так нарадили тобі п’яні приятелі. Якби ти прийшов вчасно і тверезий, усе було б інакше! Скажи мені тепер, Хомо Бруте, ти досі хочеш довести, що то не ти прохромив їй череп? Бо порівняно з рештою ця деталь якась трохи тьмяна.
Мені перехопило дух, і я схопився за край столу, щоб не впасти.
— Цього не може бути…
— Немає сенсу сперечатися. Твоя пам’ять ось-ось відновиться, — Томаш поглянув на мене так, ніби всі мої думки прописані на моєму лобі, а потім задоволено кивнув. — З поверненням, Хомо Бруте.
І я згадав…
…як сидів у шинку, а на мені була святкова сорочка, вишита білим по білому, бо я збирався на побачення, і старе пальто з вичовганим заячим коміром. Зі мною за столом сиділи двоє приятелів. А потім третій — Іван — приніс кухлі з пивом і грюкнув ними об стіл, розбризкавши піну. Він був молодий і худий. Якби не родимка біля носа — Івана було просто не впізнати.
— Це від мене! Пригощаю!
— Ні, браття, — кажу я й підводжуся. — Вона чекатиме на мене. Піду я.
Та Іван зупиняє мене, беручи за плече.
— Не ходи до неї. От не ходи — і все. Ні сьогодні, ні потім.
І я згадав…
…як дивився в її неймовірно красиві очі, в яких відбивався місяць. Але ці очі були пусті й безживні. Вона лежала на темній утоптаній землі, поцяткованій хирявими травинками. Я з жахом витріщався на свої руки: в них був великий круглий камінь, перемащений масною темною кров’ю. Я відкинув його, наче отруйного павука, та мої руки теж закривавлені…
І я згадав…
…як мене відв’язали від стовпа і підхопили на руки, бо стояти я не міг. Моя спина була зрепіжена батогами так, що на ній не було живого
