Білий попіл - Ілларіон Павлюк

— Не аж такі, — сказав Котелок Насті. Він підвівся з підлоги, стикаючи в пальцях недопалок цигарки. — Сюди справді хтось приходив.

Настя здивовано поглянула на мене.

— Тоді це був хтось інший, — сказала вона.

— Як так — хтось інший? — не второпав я.

— Не Хома Брут!

— Чому ж?

— Бо він не міг тут бути, — відрубала Настя.

— А й справді, чому? — запитав її Котелок. — Я ганявся за цим субчиком усю весну й не проти був би його нарешті злапати…

— Просто не міг — та й годі! — вигукнула вона. — Вам обом багато що не до шмиги.

— Може, поясниш нам? — запитав я.

— Не зараз… — сказала Настя. — Трохи очуняєш — тоді.

Вона раптом підійшла до ліжка і поклала щось мені на ковдру.

— Ось, — мовила. — Ти просив.

Це був стосик листів. Голова паморочилася. Мені вартувало неабияких зусиль прочитати напис на горішньому конверті. Сотнику Назарові Засусі. Від Томаша Болгара.

— Дякую… — і я відкинувся на подушку, бо знову забило памороки. Про те, щоб читати листи, не могло бути й мови.

— Це якось допоможе? — запитала Настя.

— Мабуть, уже ні, — чесно зізнався я. — Всі відповіді ми матимемо, коли я зможу ходити і ми разом навідаємося на хутір, у третю хату від старої верби.

Настя здригнулася всім тілом і озирнулася.

— Це хата Хоми Брута? — запитав я її.

Вона кивнула.

— Він призначив там зустріч, — сказав я. — І ви складете мені товариство. Хома він чи ні — з’ясуємо пізніше. Головне — впіймати його. А зараз — давайте вже вашу цикуту. Надіюсь, мені нарешті вдасться виспатися без жахних сновидінь.

Трунок був гарячий і гіркий, але завдяки йому я й справді спав міцно та спокійно.

Розділ 19

Сонце щойно зайшло. Ми ховалися в тому-таки гаю, куди нещодавно нас із покійною пупорізкою й Котелком занесли перелякані коні. Тільки тепер ми стояли спинами до старої верби і дивилися туди, де за городом виднілися крайні хутірські хати.

— Це ота? — запитав я Настю.

— Ага.

— Тоді… Далі ми самі.

— Як це самі?! — обурилася вона.

— Хтозна, чим там усе закінчиться.

— Отож! — гаряче вигукнула Настя. — Від тебе зараз толку менше, ніж од мене. Ти ледве клигаєш…

— Облишмо це, — перебив її я.

— Тихо будьте, — сказав Котелок. — Як надумали йти разом, то вже — разом.

Поглянув спершу на нього, потім — на рішучо закопилену Настину губу; дівчина і не збиралася відступатися, тож я просто кивнув.

Городами ми добралися майже до самої хати. Собаки на подвір’ї, вочевидь, не було. Паркану з боку городу — теж. Ми причаїлися в соняшниках метрів за десять од хати. Цвіркуни заходилися переливами і, здавалося, заглушували всі інші звуки.

— Всередині темно, — сказала Настя.

— Сам бачу. Та все одно… Піду. А ви перейдіть так, щоб видно було двері. Не думаю, що він заподіє мені шкоду. Сто разів міг би вже це зробити, якби хотів. А от втекти — може.

Я ще раз поглянув на хату. Звичайна, доволі стара і вже добряче занедбана.

— Ось, — і Котелок штурхнув мене чимось під бік.

Це був пістоль. Він наполегливо вклав його мені в руку.

— Бери-бери. Без нього не пущу.

— Ні, — сказав я. — Якщо на мене й чигає якась небезпека, то хіба від руки єгеря з цим здоровилом-камердинером…

— Теслею, — підказав Котелок.

— Так. І краще б мою спину прикривав хтось зі зброєю, якщо вони заявляться. А я… — витягнувши з-за пазухи батога, показав його Котелку. — Мені й цього вистачить.

— Не дуже ти ним розмахнешся в хаті, — слушно зауважив він.

— Кажу ж: Томаша мені боятися нема причини, — і я рішуче підвівся й став продиратися крізь соняшники.

— Який Томаш? — запитав услід Котелок.

— Котрий Хома. Довго розказувати.

Я пішов до хати через загромаджене подвір’я. Тяжкі вхідні двері перекособочилися вже, либонь, не один рік тому і прокреслили на дерев’яному ґанку глибоке півколо, вибілене світлим пилом, як і весь ґанок. Смикнув двері. Вони були незамкнені, але відчинялися туго — довелося докласти сили. На звук звідкись прибігла худа руда кицька і почала тертись об мої ноги, — вона огидно нявчала, просила їсти.

— Киш! — прошипів я, та кицька і далі плуталася під ногами та верещала, аж доки я тупнув ногою.

— Хазяї! — вигукнув я.

Хата, в якій зачаївся запах дерева й старості, на вигляд була обжита, хоча господарів удома не було вже, мабуть, кілька днів (голодна кицька підтверджувала цей здогад).

— Є хто?

Тиша.

Я ввійшов у невеликі сіни, а звідти, відчинивши ще одні тяжкі двері, — до хати. На відміну він подвір’я, тут було прибрано. Вишиті рядна на припорошеній білою пилявою долівці, ікони в рушниках на покутті, стіл, застелений лляною скатертиною, дві великі лави, старе крісло-гойдалка… За вікном уже споночіло, тому в хаті панувала напівтемрява.

— Томаше? — озвався я.

Чи, може, треба було сказати: Хомо?

Тиша.

Підійшов до високого буфета і знайшов у ньому дві оплавлені свічки на пласких глиняних свічниках. Поставив їх на стіл і заходився шукати, чим запалити. На горішній полиці відшукав кресало і трут. Трут був зроблений по-старожитньому — з вивареного трутовика навпіл із золою. Відщипнув трохи і розтер між пальцями. Насипав гіркою на глиняну мисочку. Поставив її на стіл, викресав сніп іскор, що спалахнули в темрявій кімнаті, наче хвіст комети, і трут загорівся веселим жовтогарячим полум’ям. Запалив обидві свічки. Взявши одну, обійшов хату. Єдина, крім цієї, кімната була геть манюня — з одним вікном, вузьким ліжком, смугастою тканою пілкою на долівці та великою скринею попід стіною.

Скриня була відкрита. Всередині лежало кілька дбайливо складених вишитих рушників, барвисті хустки, жіночі сорочки, геть неношені чоботи з жовтої шкіри… Трохи глибше, між стосами рушників, помітив щось на диво знайоме. Піднявши свічку якомога вище, витягнув старе темне пальто з побитим міллю заячим коміром. Ретельно почищене, воно лежало в скрині, схоже, дуже давно, бо згини на тканині були вицвілі й потерті. Цієї миті за моєю спиною рипнула дошка. Я рвучко обернувся й наштовхнувся на чоловіка, який стояв зовсім поруч! Відсахнувшись, мимоволі скрикнув і навіть скинув руки для захисту. Чоловік зареготав.

Це був Томаш.

— Який же ти полохливий! — сказав він.

Томаш був вбраний у свою улюблену білу вишиванку.

— А бий тебе сила Божа, Томаше! — вигукнув я. — Нащо ж так підкрадатися?!

Не відповівши, Томаш узяв з моїх рук пальто й оглянув його.

— Уже зовсім не годне, — з жалем сказав він і недбало кинув одежину в скриню.

Поліз у кишеню. Я нашорошився й не спускав очей з його рук. Та він дістав лише клаптик цигаркового паперу з дрібкою тютюну і, як завжди, хвацько, наче напоказ, скрутив цигарку однією рукою. Потім мовчки взяв у мене свічку й прикурив. Я не зводив з нього настороженого погляду, бо не міг збагнути його намірів, — і він це помітив.

— Облиш, — сказав Томаш. — Тобі тут нічого не загрожує. Ну, хіба що ти сам з собою щось вдієш.

Ця думка видалася йому дотепною, і він знову засміявся. Потім вийшов зі свічкою з кімнати, й мені нічого не лишалось, як рушити за ним.

Томаш поставив свічку на стіл і вмостився у крісло-гойдалку. Видихаючи хмару диму, він легенько погойдувався, й крісло рипіло від кожного руху.

Цей звук разом з мерехтливим жовтавим світлом дешевих свічок,