Голова Мінотавра - Марек Краєвський
Львів, середа 17 лютого 1937 року,
шоста година пополудні
Протягом уже тривалого часу Попельський був постійним відвідувачем «Шкотської», кав’ярні на розі вулиць Лозинського й Фредра, і тамтешні офіціанти вже встигли звикнути до його дивацтв. Він ніколи не замовляв нічого, крім незліченних філіжанок міцного чаю без цукру, оскільки, як пояснив уже першого дня, саме перебуває на дієті, що повинна очистити його організм від усілякої зайвої отрути. Попельський не уточнював, що отрута була переважно алкогольного походження, та й навіщо було фамільярничати з офіціантами й офіціантками, котрі однаково не відзначалися тут зайвою ввічливістю до клієнтів. Із кожним днем голодування відчував, як зменшується його вага, зате зростає роздратування на весь світ: на Ганну, чиї побожні пісні чимраз частіше будили його, щойно він засинав, на колег з поліційно-слідчого відділу, які занадто повільно розшукували надзвичайно потворних людей, а також на математиків, завсідників «Шкотської», що ставилися до нього зверхньо й дещо іронічно.
Він устиг познайомитися майже з усіма й зорієнтуватися в питаннях, які цікавили вчених. Одначе його математичні знання, що їх він здобував колись у Відні в знаменитого Францішка Мертенса й похмурого Вільгельма Віртінґера, за цей час добряче-таки вивітрилися, отож радісні вигуки львівських математиків під час обговорення якоїсь проблеми, що інколи мала дивну, а то й поетичну назву, здавалися йому щенячим захопленням. Коли професор Стефан Банах піднімав догори руки (а часто в кожній із них диміло одночасно по цигарці), захоплюючись новою причинкою до «канапки Штайнгауза», «гри Мазура» або «Гільбертової триноги й Гільбертового куба», Попельському здавалося, що він опинився в часах, коли сам учився в гімназії. Тоді вони грали в шахи з кузиною Леокадією, і різні ходи називали іменами героїв щойно прочитаних книжок. У результаті цього народилися «мат Віннету» й «гамбіт Кміциця». Коли Станіслав Улам, спершись однією ногою на стілець, а другою стоячи на підлозі, розумував про «згущення особливостей» або «псевдогусті поля», Гуґо-Діонісій Штайнгауз і Стефан Качмар наливали каву, а часом і горілку, і кожен по-своєму критикував якусь найновішу французьку працю про ортогональні ряди, а Станіслав Мазур уражав лінійними методами додавання, комісар, може, від дошкульного голоду, чимраз більше почувався мізантропом і комплексував із приводу власних невикористаних математичних здібностей. Пригадував собі щасливі роки у Відні, улюблену тоді математику, яку він закинув через свою хворобу, зайнявшись натомість філологією (лекції й семінари на філософському факультеті Віденського університету зазвичай відбувались увечері, що давало можливість уникнути сонячного світла). Отож він не встиг пізнати складних проблем, які тут обговорювали. Приходив до «Шкотської» зазвичай обідньої пори, сидів і похмуро мовчав сам-один у першій залі, під завісою на дверях, що вели углиб кав’ярні, й уважно вдивлявся в прибулих клієнтів. Попельський чудово знав, що вбивця бачив його фото в газетах і чекав, коли на обличчі якогось відвідувача з’явиться страх. Таке трапилося лише раз, але обличчя людини, що увійшла, було, на жаль, але ніяк не потворне, та ще на додачу, жіноче. То була певна повія, котра поглузувала колись з його п’яного чоловічого безсилля. Отож Попельський страшенно нудьгував. Газет не читав, а шахів навіть не розставляв, боячись, що котрийсь із геніїв математики забажає з ним зіграти, і його спіткає негайна ганебна поразка.
Одна деталь, яку він помітив уже першого дня, заперечила поширений львівський міф (у який Попельський і сам раніше вірив) про те, що вчені писали на скатертинах. Насправді все було інакше: математики списували хімічними олівцями мармурові стільниці, або сторінки спеціального зошита, що завжди зберігався в гардеробника. Це спостереження дуже розчарувало Попельського, бо на ньому ґрунтувалася його версія про те, що людина з мавпячим обличчям, яка писала по скатертині в катовицькому ресторані «Ельдорадо», — львівський математик. Та він швидко заспокоївся й розпочав ретельно сплановане слідство.
Протягом перших чотирьох днів він спостерігав за математиками й щохвилини випитував офіціанта про їхні прізвища. Попельський урізноманітнював собі це заняття підсумуванням попереднього розслідування й уже вкотре аналізував обставини, за яких вони з Мокком знайшли замордовану Клементину Новоземську. Час потрохи збігав і за розмовами з однією повією, що на його прохання приходила до кав’ярні, аби «жіночим оком» оцінити імовірну потворність якогось із чоловіків.
Через тиждень він познайомився з усіма світилами й претендентами на математичний Олімп, і з жалем ствердив, що серед них не було надзвичайно потворної людини. Тоді Попельський почав шукати серед них того, хто відзначався б настільки багатою мовною фантазією, аби вигадати дуже вдале фіктивне ім’я «Гуґо-Діонізій фон Банах». Із цією метою він облишив своє incognito й провадив з відвідувачами довгі, нудні розмови, на підставі яких дізнавався про їхній лексичний запас та мовні асоціації. Іще через чотири дні комісар виявив головного підозрюваного, але так само швидко мусив викреслити його зі свого списку. Це був Гуґо-Діонізій Штайнгауз, людина, котра користувалася прекрасною польською мовою, багатою на незвичні й дуже влучні порівняння. Але, по-перше, він не був потворний, а по-друге, важко було припускати, щоб убивця взяв собі псевдо, що складалося б із двох власних його імен!
Коли Попельський уже повикреслював усіх завсідників «Шкотської» зі свого списку підозрюваних, він почав розпитувати кожного з них про їхніх «потворних» колег та студентів. Що тоді почалося!
— У якому розумінні «потворний»? — запитував Маєр Айдельгайт.
— Я знаю, пане комісаре, що об’єднує нарисну геометрію із прекрасним, мистецьким представленням простору в італійських майстрів, — замислювався Казімеж Бартель. — Звідси моє судження про красу. Якщо йдеться про потворність, мені довелося б мислити в зворотному напрямку.
Коли Попельський намагався звести ці розумування до порівняння з мавпою, співрозмовники втягали його у вир абстракції.
— А чи іменник «мавпа» визначається за допомогою скінченної кількості слів? — супився Марк Кац.
— Пане комісаре, — розсідався за столом Леон Хвістек, — потворність для мене означає виключно відсутність краси. Краса живе в
