💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Детективи » Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Читаємо онлайн Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко

Несподівано Павлюк ударив свого супутника кулаком у скроню. Без жодного звуку той похилився на стінку. Крутнувши рульове колесо, Павлюк вискочив з кабіни.

«Мерседес» на миті, зупинився, потім під'їхав до поручнів, проломив їх і полетів у прірву. Вона була така глибока, що автомобіль встиг двічі перевернутися в повітрі. Ріка підхопила його й понесла, розбиваючи об круті лоби підводних валунів. Через кілька хвилин машина перетворилася на безформну брилу зім'ятого заліза. Течія несла її все далі й далі…



З Торкуном покінчено. Зник свідок. «Аварія введе в оману і контррозвідників, — міркував Павлюк. — Хай думають, що в «мерседеса» зіпсувалось керування і машина з обома сідоками впала у прірву. Це затримає їх. Поки розберуться, в чому справа, мине не один день. Коли взагалі розберуться — річка надійно береже таємниці».

Загалом вій вважав, що події розгортаються сприятливо. Про долю покинутих спільників не дуже турбувався. Дем'янко нічого не зможе розповісти. Він, мабуть, повірив, що шукали скарб. А Іваньо досить хитрий, виплутається. А якщо не виплутається?.. Погано, звичайно, проте… Павлюк знав усю глибину ненависті Іваньо до радянської держави і був певен, що священик не викаже спільника, навіть постарається під виглядом «щиросердого признання» направити контррозвідку на хибний слід. Про загибель Іваньо Павлюк не догадувався.


XVII. «ЗЕМЛЯКИ»

Від моста до залізничної станції Долбуново, якщо йти звивистою стежкою через гори й ліс, було кілометрів три-чотири. До війни Павлюк сходив ці місця вздовж і впоперек, командуючи диверсійною групою, і тепер заблудитися не боявся.

Він звернув з шосе, почав видряпуватися слизькою від дощу стежкою вгору.

Дощ лив безперестанку, і Павлюк змок до рубчика, йти було важко, проте він і на хвилину не зупинявся відпочити — квапився. На світанку він уже мав бути в Долбуново.

Вибравшись на скелю, Павлюк побачив унизу вогні станції. Жовті цятки весело підморгували крізь дощову імлу. Вони сповнювали надією, вірою в порятунок.

Майже бігцем Павлюк спустився з гори і незабаром уже крався безлюдними вулицями міста, що міцно спало передранковим сном.

Треба було десь обсушитись і хоч трохи опорядити себе. Мокрим, обляпаним грязюкою в поїзд не сядеш: привернеш до себе увагу, запам'ятаєшся.

Готель Павлюк залишив на крайній випадок: звертатися туди — означало «наслідити». Спочатку вирішив заскочити до давнього знайомого.

У Кленовському університеті разом із Зеноном Куріпою вчився Ярослав Куть. Курсу не закінчив, став художником і оселився в Долбуново. Колись Куріпа випадково зустрівся з Кутем, і художник справив на нього враження людини аполітичної, яка не цікавиться нічим, крім мистецтва.

Таким сподівався Павлюк побачити його й тепер. «Ну, а якщо Кутя нема? — запитував він себе. — Може, виїхав? Умер? Що ж, доведеться вибачитись за надто ранній візит і піти. Тоді готель — єдине пристановище».

Куть жив самотньо в невеликому будинку. Павлюк підійшов до хвіртки, поторгав її — вона була зачинена. Постукав, почекав. Мовчанка. Щоб не зчиняти зайвого шуму, переліз через паркан, стрибнув у садок. Постукав у двері. Нарешті, у вікні засвітилося. Хрипкий зі сну голос запитав:

— Телеграма?

— Ні, Славцю, це я.

— Хто?

— Твій давній однокашник — Зенон Куріпа.

— Куріпа? — двері швидко розчинились. — От несподівана зустріч! Заходь!

Давні знайомі обнялися.

— Кого-кого, а тебе ніяк не чекав зустріти в наших краях, — тепло говорив художник. — Ти лише раз побував тут за стільки років.

— А тепер, бачиш, знову закинула доля.

Куть повів його у велику, заставлену мольбертами кімнату із скляною стелею, що правила і за їдальню, і за вітальню, і за майстерню.

— Е, та ти ж весь мокрий, — заметушився Куть. — Зажди, зараз розпалю в грубці. Я сьогодні парубкую. Наталки мої поїхали в гори.

— Наталки?

— Авжеж, у дружини й доньки однакові імена, то я їх обох називаю Наталками.

— Он як! Ти одружений, уже став батьком сімейства. Вітаю.

— Дякую… Побудь хвилинку сам, я — на кухню.

Павлюк задоволено прислухався до тріску розколюваних на підпал скалок. «Добре, що дружини й дочки нема», думав він.

— Роздягайся, — скомандував Куть, повернувшись з кухні. — Звідки ти в таку негоду?

— Їхав з Чагова попутною машиною. Вона зламалась, і довелося йти по шосе пішки, — навмисне сказав напрямок, протилежний тому, звідки прибув насправді.

— Неприємна пригода… Ну, переодягайся, ось білизна. Знімай костюм, я його повішу над плитою, поки, що посидиш у моїй піжамі… Виймай усе з кишень, клади он туди, на письмовий стіл.

Павлюк знизав плечем. Він не чекав, що Куть у пориві гостинності запропонує свій костюм. Це Павлюка зовсім не влаштовувало. Адже в нього в кишенях пістолет, непромокальний пакет з документами і чимала пачка грошей, на грудях — металева коробочка, в якій сховано цінний список. Як пояснити наявність усіх цих речей, незвичайних для простого, мирного подорожнього?.. «Ото халепа. Додумався — костюм свій нав'язувати! Йолоп!»

— Не клопочись, — промовив Павлюк з робленою усмішкою. — Костюм і на мені просохне. Дякую за турботи, але це зайве.

— Зайве? — здивувався художник. — Та кинь манірничати. З тебе тече. Дивись, — показав калюжу на підлозі.

— Так, звичайно, але… — забурмотів гість.

— Жодних «але», — рішуче сказав Куть. — Переодягайся.

— Ти мені пробач, Ярославе…

— Ну, що?

— Я страшенно не люблю надягати чуже, особливо білизну. Ти не подумай чого, це так, дивацтво з мого боку…

— Справді дивацтво! Сидіти в мокрому, коли можна переодягтися! Ну, то як хочеш. Сідай тоді до столу, давай снідати. Кава готова… Горілки вип'єш? Треба, а то застудишся.

— І попоїм, і вип'ю з задоволенням.

Куть посадив гостя за стіл, налив йому горілки, присунув ближче тарілку з їжею.

Відгуки про книгу Вулиця Без світання - Юрій Іванович Усиченко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: