В океані - Микола Миколайович Панов
— Спасибі, Сергію Микитовичу, не треба. Краще піду ляжу, А потім чай командирам треба готувати.
Агєєв не наполягав — ніколи не нав'язував будь-кому своїх особистих бажань і смаків.
Внизу, недалеко від сходень, уже стояла машина. Юнак у цивільному костюмі, співробітник нашого посольства, розсаджував моряків, що їхали на екскурсію. Але Агєєву перехотілось їхати в музей. Коли дізнався про екскурсію — одразу вирішив приєднатися: після того як, прийшовши обміняти книжки, домовився з Танею, що вона їде теж. А тепер не та вийшла компанія, в якій розраховував провести час… У нерішучості мічман стояв поряд з Фроловим.
— Чудне все-таки діло! — Фролов глянув на бойового друга, підняв здивовано плечі. г— Кому ж усе-таки він моргав?
— Хто моргав? — вийшов із задуми мічман.
— Маячив тут якийсь на пірсі, підморгував на бак. У капелюсі з сигарою.
— А на баці хто був? — Агєєв випрямився, пильно дивився на Фролова.
— Тихон Матвійович, старший механік, один тільки й був.
— І що — він бачив, що моргають йому?
— Та, мабуть, не йому моргали. Я, Сергію Микитовичу, сам не збагну… А тільки я і Тихон Матвійович тут стояли, нікого більше не було…
— А ти спитав його, чи йому моргають?
— Спитав… Так він психонув у відповідь, образився, певно… А стояв у розстроєних почуттях, піт хусточкою витирав.
— Так, — сказав мічман. Чітко відповів на привітання Жукова, що квапливо підходив до них. — Їдемо, значить, у музей Гріга?
— Ні, у нас курс інший. Хочемо по Бергену подрейфувати. В розумінні музики, Сергію Микитовичу, самі знаєте — мені на вухо ведмідь наступив.
— То ж бо ти пісні на доку виспівуєш! — кинув мічман, поривчасто збігаючи по трапу.
Направляючись до машини, він віддав честь Андросову, що стежив за посадкою.
— І ви, товаришу капітан третього рангу, з нами?
— Ні, мічмане, на жаль, не можу. Капітан першого рангу відсутній, мені треба дочекатися його.
— Прошу дозволу? — сказав Агєєв, узявшись за дверцята машини.
Ще з палуби криголама роздивився він огрядну постать старшого механіка, що вслід за штурманом Курнаковим заходив у машину.
— Швидше сюди сідайте, не затримуйтесь, мічмане! — люб'язно посунувся на сидінні Тихон Матвійович. В йото голосі Агєєву почулася щира, незрозуміла радість. І мічман зайшов у машину, опустився на сидіння боком між товстим старшим механіком і кістлявим начальником штабу.
Побачив з вікна, як Глафіра Львівна, нарядно одягнена, ідучи до машини, раптом, ніби здивована, зупинилась. Обережно обійшовши її, Дімка Фролов — самовпевнений, стрункий — попрямував набережною між двома моряками.
«Значить, не пішла в місто Тетяна Петрівна… І від чого це голови так часто болять у дівчат? — подумав Агєєв. — Яка, однак, у неї ясна, хороша усмішка, е ж такі дівчата на світі».
У нього зовсім був з'явився хороший настрій — і знову внутрішньо напружився, глянув скоса на Тихона Матвійовича, який, полегшено зітхнувши, відкинувся на сидінні.
РОЗДІЛ ШІСТНАДЦЯТИЙ
ІНСТРУМЕНТ ВЕЛИКОГО ГРІГА
Міцні запахи порту овівали їх — запахи риб'ячого жиру і морської хвилі з ледь відчутним гіркуватим присмаком дьогтю.
Вони проминули рибний ринок, величезний квартал навісів, лотків, завалених свіжою, солоною, копченою рибою, ряди бочонків і кошів.
Машина звернула на вулицю, паралельну затоці. Гуло цікаво дивитися на всі ці гостроверхі, пофарбовані в червоне й жовте будинки, що збігали на гору, на прикриті смугастими тентами вітрини магазинів з величезними, почорнілими від часу прізвищами їхніх власників.
По бруку статечно котили велосипедисти. Тротуарами йшли пішоходи в дивно строкатих костюмах. Під капелюхами темніли скельця димчастих окулярів. Ось пройшов юнак у клітчастій, розстебнутій на грудях ковбойці, в замшових трусах, з-під яких виглядали загорілі коліна. Поряд дівчина в короткій сукні, у великих окулярах, з ремінцем фотоапарата через плече.
Машина вибралась на гребінь гори. Блиснула збоку, глибоко внизу, синя вода. І от розгорнулася під ногами панорама звивистих провулків, що тулились один до одного, а нижче довгі лінії портових будівель. Білі лайнери і чорні транспорти височіли над дрібнотою розгорнутих парусів, що розбіглися по рейду.
— З Гамбурга й Гулля, з Нью-Йорка й Середземного моря кораблі щоліта викидають сюди десятки тисяч туристів, — сказав замислено Курнаков. — Он вони заповнили вулиці Бергена. Кажуть, перед війною німецькі туристи так наводнили Берген, що місцевим жителям ставало не по собі.
— А тепер наче не по-німецьки розмовляють оці ось у строкатих блузах? — повернувся до нього кок Уточкін з переднього сидіння.
— Ні, тепер тут більше чути американські слова, — відповів штурман. — До речі, товариші, чи не оскандалимось ми без знавця мови? Я, правда, трохи володію англійською.
— А я з десяток норвезьких фраз сяк-так зліплю, якщо треба буде, — сказав Агєєв.
Він сидів, відкинувшись на зручну спинку сидіння. Вираз повної благодушності, насолоди од відпочинку сяяв на його обличчі. Стиснутий з обох боків кістлявим штурманом і товстим старшим механіком, він почував себе цілком затишно. Під свіжим вітерцем, що дув у відчинені вікна машини, витяг з верхньої кишені кітеля кругле дзеркальце, поправив коротке пасмо волосся, яке вибилося з-під козирка.
Машина пішла швидше, котилася тепер вулицями передмість.
Менше зустрічалося велосипедистів.
Насувалися на брук старі будинки, які щільно тулились один до одного.
Уже не вичепурені туристи, а мляві похмурі люди з шкіряних безрукавках і вицвілих комбінезонах важко йшли по крутих бруківках до своїх жител, що гніздилися високо над гаванню.
І знову розсунулася сонячна далина, ще раз просиніла і сховалася вода затоки. Вони виїхали за місто на гірську дорогу, що вилася серед зелені й дачних будиночків, розташованих біля темних скель.
— Скрізь
