Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
Самковський знизав плечима і дістав ще один рясно списаний листок паперу.
— Це список усіх телефонних дзвінків з Виспянського, 4. Тобто, з його останнього помешкання, — сказав він.
Комісар узяв листок і пробігся по списку поглядом.
— Чудова робота, Самковський, — похвалив він.
Той вдоволено посміхнувся. Допивши каву, чоловіки розійшлися, і тільки після полудня в кабінеті Самковського задзвонив телефон. Поліцейський зняв слухавку.
— Це Вістович, — долинуло звідти,— здається, я знаю де документи і цей покидьок.
Самковському перехопило подих.
— Де ми можемо зустрітись? — запитав він.
— Їдьте на головний двірець, до відділення залізничної пошти, — мовив комісар, — прихопіть з собою ще двох-трьох чоловік.
— На двірець? — здивовано перепитав той.
— Так, ви добре почули..
— Гаразд. Будемо там за півгодини.
— Тільки не викажіть себе. Ніякої форми.
— Звісна річ!
— Тоді до зустрічі.
На двірцевій площі Самковського і двох поліцейських зупинили польські солдати, проте одразу ж пропустили. Біля відділення залізничної пошти на них справді вже чекав Вістович.
— Послухайте, пане комісаре, мене просто тіпає від нетерплячки, — вимовив Самковський.
— Тихше, — мовив той, — давайте зайдемо всередину. Там я все розповім.
Чоловіки зайшли за двері, опинившись поміж велетенських дерев'яних ящиків і металевих коробок.
— Лишіть поліцейських тут, а ми піднімемось нагору, — наказав комісар.
— Гаразд.
Самковський віддав команди.
Нагорі Вістович провів його в невеликий кабінет, де стояв телеграфний апарат, кривобокий стіл і шафа, завалена паперами, папірцями і різноманітними бланками.
— Це приміщення з радістю надали мені на кілька годин, коли я сказав, що служу в австрійській поліції, — мовив комісар, — на моє щастя, поштовий урядовець затятий імперіаліст.
Самковський скривив усмішку.
— Що нам слід робити? — запитав він.
— Вдавати із себе поштових службовців.
— Але навіщо?
— Зараз поясню все по порядку,— сказав комісар, сідаючи за стіл, — пригадуєте список телефонних з'єднань з колишнього помешкання Гофмана, який ви передали мені вранці?
— Звісно. Він коштував мені найбільше мороки.
— Так-от, я спробував побачити в них якусь закономірність. Спочатку це видавалося вар'ятським задумом, але врешті мені вдалося, — мовив Вістович, — впродовж останніх двох місяців три телефонні дзвінки повторилися тричі: до Дирекції залізничної пошти в Данцігу, у Відні і тут, у Лемберзі. Між дзвінками в середньому минало десять днів. Якраз стільки, скільки йде залізнична пошта. Виходить, Гофман відстежував прибуття якоїсь посилки.
— Хочете сказати... — почав здогадуватись Самковський.
— Що таким чином цей пройдисвіт «заховав» документи, на які полює гаймвер, мафія і ми з вами, — доповнив комісар, — щойно вони потрапляли в одне місто, як їх спільники Гофмана одразу відправляли в інше. У Львові, звісно, він робив це сам. І так по колу. Іронія в тому, Самковський, що вже тричі за весь час ці папери були у Відні, під самим носом в уряду.
— Гаразд, то де ці папери зараз?
— Вчора, як виявилось, їх спровадили вчетверте до Відня. Годину тому якийсь чоловік дзвонив сюди і перевіряв, чи вони відправились успішно. Мені здається, це був сам Гофман. На щастя, я вже був тут.
— Ви говорили з ним?
— Ні, але перед тим попросив службовця сказати, що на складі сьогодні сталася пожежа. Мовляв, дещо вдалося врятувати, а дещо ні... Тому відправнику слід негайно прибути сюди.
— Уявляю, як він сполошився.
— Не те слово, — мовив комісар, — сказав, що прибуде якнайшвидше. Принагідно, тут є декілька обгорілих ящиків. Накажіть своїм людям поставити їх під двері і полийте водою...
Самковський кинувся вниз виконувати наказ. За кілька хвилин усе було зроблено. Тепер поштове відділення справді виглядало, як після от-от приборканої пожежі. Для остаточної певності поліцейським було також наказано вичорнити руки й одяг в сажі. Далі було найважче — чекати.
Вістовичу чомусь подумалось, що це могла б бути його остання справа. І якщо все закінчиться сьогодні успішно, то й не найгірша. Це нервове напруження всередині, коли чекаєш розв'язки, ставало дедалі важче витримувати. Особливо після війни... Відчуття таке, ніби хтось підсмажує на сковорідці твій шлунок, а тобі самому лишається тільки чекати.
Йому раптом пригадалися вчорашні слова Марти, які та промовляла у своєму морфійному забутті. Вона говорила щось про замок, човен, гори і ще там про щось... Мабуть, в цей час вона бачила перед собою розкішні образи. І хтозна, може, вони існують не лише в її наркотичних видіннях. Доживати б там решту віку, десь у цих місцях з її марень. В спокої...
Знизу почувся чийсь сторонній голос. Вістович не розчув слів, але добре зрозумів, що у відділення зайшов хтось сторонній. Далі заговорив Самковський, який порадив тому піднятися нагору.
Комісар дістав портсигара, швидко запалив цигарку і задумливо розвалився в кріслі.
На порозі постав чоловік в сірому пальто, товстому шарфі і з зимовим капелюхом в руках. Вигляд він мав украй стурбований.
— Пане уряднику, — звернувся він до Вістовича, — це обурливо!
— Що саме обурливо, добродію? — відповів той втомленим голосом і підніс брудними від сажі руками до рота цигарку.
— Що ви допустили пожежу, чорт забирай!
— Війна у Львові — от що обурливо, — відповів псевдоурядник, — не було б війни, не сталося б пожежі.
— А що, коли згоріла моя посилка?! — з жахом промовив чоловік.
— Так і буде, добродію. Часи зараз такі...
— Але ж мені сказали приїхати.
— Можете перевірити, чи є вона он серед тих ящиків.
— Ні-ні, я надсилав до Відня документи. Це була папка звичайних розмірів, загорнена в поштовий папір.
Вістович зрозумів, що тепер не може бути жодних сумнівів. Перед ним Гофман.
— Тоді вам пощастило, шановний пане, — сказав він, підводячись з місця, — пересилки такого штибу ми зберігаємо окремо. Он у шухлядці того столу... Можете перевірити, чи є там ваша.
Гофман нервово зняв рукавицю і, підійшовши до вказаного столу, потягнув шухлядку до себе. Тоді встромив туди руку і справді намацав усередині паперові пакунки. Втім витягнути він їх не встиг. Вістович різким рухом притиснув шухлядою його кисть і миттю надягнув на неї кайданки. Позаду вже стояв Самковський зі зброєю напоготові.
— Ані руш, — промовив комісар і тієї ж миті відчув неабияке полегшення.
* * *
Гофмана допровадили на Академічну і тепер залишалося тільки повідомити Відень. Комісар попросив дати телефонограму віденській
