Небо над Віднем - Богдан Вікторович Коломійчук
Поліцейський кивнув.
— Коли зустрінемось? — запитав він.
— Гадаю, вже завтра. Приміром, о десятій ранку у вас на Академічній.
Домовившись з ним, комісар вийшов з кав'ярні. Він попрямував убік Ягеллонської, де, минувши будинок Сейму, вдруге опинився перед «Народним Казино». Двері було відчинено, і цього разу Вістович безперешкодно зайшов досередини. Нахман порався у напівтемній ігровій кімнаті. Комісар голосно привітався.
— А-а-а, пане Вістовичу! Радий бачити пана, — сказав управитель, проте в його голосі не чулося жодних радощів.
— Навзаєм, Нахмане, — відповів Вістович, — бачиш, не все розпитав минулого разу, тому й прийшов ще раз.
— Що пана цікавить?
Комісар роззирнувся, а потім поволі сів у крісло, з якого зазвичай спостерігали за грою.
— Я б не відмовився від кави, Нахмане, — мовив він.
— Ой, прошу вибачення, хвилинку...
Управитель гукнув кельнера, який вже був на зміні, й загадав тому зготувати для гостя каву.
— Скажи, Нахмане, чи розпитував тебе ще хтось про того Гофмана, окрім мене? — запитав комісар, коли кельнер вийшов.
Управитель напружив чоло.
— Ні, — зрештою відповів він.
— Брешеш, розпитували. Гадаю, це були росіяни, але наказали тобі мовчати... Правда ж?
Управитель змовчав і демонстративно взявся до попередньої роботи. Вістович посміхнувся і продовжив:
— А ще той самий Гофман, який, як виявилось, живий-живісінький, раптом звернувся до тебе з дивним проханням записати його в боргову книжку... Тобі ж було неважко, чи не так, Нахмане? Адже віддячити він умів.
Управитель відірвався від своєї роботи і пильно вгледівся в комісара. Вони декілька хвилин мовчали.
— Ти знаєш, що Казимира Ляшевського вбито? — запитав Вістович. — Все тому, що якоїсь миті Гофману захотілося побавитись в іншу гру. Йому, бачте, набридло бути мертвим. Як тільки він повідомив, що живий, Ляшевський не дожив до світанку. Гадаю, таке може бути й з тобою...
Коли кельнер приніс каву, вони, знову мовчали. Поставивиши тацю перед Вістовичем, офіціант хутко вийшов із залу.
— Де тут цукор? — запитав раптом Вістович.
— Тепер важко дістати...
— Але Гофман завжди міг тобі допомогти з цим, чи не так? Бачиш, Нахмане, адреса, з якої той дзвонив до Відня, вимагаючи грошей, дивним чином збіглася з адресою одного цукрового перемитника, Густава Шоделя... То ж не клей дурня і додай мені цукру до кави.
— В мене є дещо інше, — промовив Нахман.
— Що ж?
Управитель вийшов з зали і, за мить, повернувся з невеличким пуделком в руках. Відкривши його, він показав комісарові яскраво-білий порошок, що був усередині.
— Що це? — запитав Вістович.
— Сахарина, — відповів той, — ложка цього порошку може замінити два-три фунти...
— Ось воно що, — комісар не стримав радощів, — уряд встановив монополію на виробництво цукру... Ти знаєш, що навіть зберігання будь-яких замінників — тяжкий злочин?
Нахман кивнув.
— Отже, в такий спосіб він тобі віддячував?
— Так.
— І не лише тобі? Гадаю, цим порошком він забезпечував усе місто?
— Думаю, не тільки. Більше йшло закордон.
— Ага, завжди цікавіше підривати чужу економіку.
— Мабуть, так...
— Але ж цукром не обійшлося, правда?
— Ще був підробний алкоголь і сигари.
— І все?
— Про інше я не знаю.
— Отже, наш Гофман насправді крупний аферист. Він і морфій міг дістати, чи не так?
— Я ніколи в нього про це не просив, але знаю, що міг би.
Вістович закурив, проте так і не торкнувся кави. Кілька хвилин він дивився крізь дим на переляканого управителя, що виструнчився перед ним, як школяр.
— Де зараз може бути цей Гофман? — запитав комісар.
— Я не знаю, пане Вістовичу...
Нахман говорив щиро.
— Ось тобі моя порада, — комісар загасив недопалок і звівся на ноги, — знищи цей порошок і все інше, що дісталось тобі від нього.
— А потім?
— А потім тікай з міста. Якнайшвидше.
Сказавши це, Вістович вийшов із зали. На вулиці він неквапно рушив убік Вірменської, вирішивши, що на сьогодні досить усього і слід хоч трохи перепочити. Потроху все складалося докупи. Отже, «діловий партнер» австрійського уряду, а точніше гаймверу, виявився крупним контрабандистом. Цілком можливо, що цим «діловим партнером» гаймверу насправді була мафія, а Гофман — тільки посередником між цими двома силами. Тоді це пояснює, чому Рімель вимагав насамперед відшукати документи, а вже потім самого Гофмана. Якщо гаймвер у Відні через мафію у Львові покривав крупну контрабанду, то оприлюднення цих паперів викличе небувалий міжнародний скандал. Звісна річ, для Австрії, яка зараз ледве оклигує після війни, це буде важкий удар. Гофман це розуміє, тому й наважився на свою небезпечну гру. Цікаво, що йому відповіли у Відні?..
В своєму помешканні Вістович несподівано для себе віднайшов чистоту. Ця гостя вкрай рідко потрапляла в його дім раніше, то ж тепер комісар почувався якось ніяково... Прибрала, очевидно, Марта. Сама вона мовчки лежала на канапі й дивилася кудись у стелю.
Вістович зняв пальто і привітався. Дівчина не відповіла.
— Ти хочеш їсти? — запитав комісар, згадавши, що не залишив їй ані грошей, ані їжі.
— Ти знаєш, чого я хочу, Гофмане, — відповіла вона сухим голосом, — мені погано...
— Їсти ти також мусиш.
— Морфій заміняє мені все. Навіть їжу.
— Гаразд. Я принесу.
Він, як і минулого разу, розламав ампулу, вилив її вміст у склянку з водою і подав Марті. Дівчина з жадібністю випила.
— Ти дав мені менше, — ледь не плачучи, сказала вона.
— Кожного разу буде менше, Марто. Доки не відвикнеш, — відповів комісар.
— Який ти жорстокий, Гофмане.
— Припини нарешті називати мене Гофманом, чорт забирай! — гримнув комісар.
Вона стрепенулася всім тілом, але за мить тихенько захихотіла. Почав діяти морфій...
— Ти пам'ятаєш наш замок, Гофмане? — ледве чутно лепетала Марта, якось дивно закидаючи голову назад. — Ти пам'ятаєш наш чарівний замок? І човен? Ти пам'ятаєш того човна?.. Замок... човен... Ти показав мені...
