Червоне доміно - Фред Унгер
Вольфганг зітхнув.
— Так, на жаль. А я все ж таки сподівався знайти тут що-небудь, що допомогло б нам у дальших пошуках. Не вийшло! Молотків тут навкруги валяється скільки завгодно. Як хтось захоче, то може взяти собі будь-який. Навряд чи хтось сушитиме собі голову, якщо зникне один з молотків.
Ми підійшли до нашої машини. Шофер завів мотор.
— Я зараз їду на цей «Художній друк», — сказав Вольфганг, — а потім мені доведеться поговорити ще раз з доктором Козелем. Ну, а тебе чекає щось інше.
— Що ж саме?
— Мене цікавлять французькі гості, оті, що вчора були тут і оглядали кран.
— Месьє Дюма й мадмуазель Ніфергельт?
— Так, вони. Я б хотів зібрати про них трохи більше відомостей. Може, вони мають якесь відношення до тих двох, про яких нам казав майор Бек?
— До вбивства вони, в усякому разі, непричетні. Адже вони прибули сюди лише у середу коло десятої. Документи їх теж неначе в порядку.
— А вони й повинні бути в порядку. Але чому, скажи мені, вони так цікавляться краном і чому оцей Дюма тут же запрошує маленьку Зоммер показати йому Лейпціг?
— Це все можуть бути цілком невинні факти.
— Можуть бути. Але не обов’язково мусять бути. Ти на всякий випадок поговори з кимось із правління ярмарку. Можливо, вони краще розуміються на таких справах і допоможуть нам вийти на вірний шлях.
— А потім що робити?
— Потім ти поїдеш назад і чекатимеш мене в бюро. Я теж довго не затримаюсь.
— А навіщо тобі ще раз розмовляти з отим Козелем? Я певен, що він справді сказав нам усе, що знає.
— Можливо. І все-таки мені доведеться ще раз заїхати до нього. Я, здається, дещо зрозумів.
— Що?
— Здається мені, що я, нарешті, розумію, хто вбив Еріха Цибульку.
Це було надвечір, о п’ятій годині.
Більше години сиділи ми вже у майора Бека, і Вольфганг доповідав про те, що ми встигли зробити. Хоча відтоді, як він востаннє доповідав майорові, не минуло й восьми годин, та назбиралося уже багато такого, про що треба було доповісти.
Майор Бек сяяв.
— Вітаю вас, товаришу Гайєр. Я дуже задоволений. Чиста робота! Ви й товариш Швенк справжні молодці. На коли вам потрібний ордер на арешт? На сьогодні?
Вольфганг заперечливо похитав головою.
— Це можна відкласти до завтра, товаришу Бек. Крім того, мені потрібні будуть два ордери на арешт.
— А, і на того другого? На помічника?
— Так.
— А ви до завтра зможете довідатись, хто це такий?
— Сподіваюсь. Гарантувати, звичайно, не можу.
— Та я цього й не вимагаю, товаришу Гайєо. Проте, на всякий випадок, я ще сьогодні зв’яжуся з прокуратурою. Щоб вони там знали щоб для них не було цілковитою несподіванкою, коли ми прийдемо за ордерами. А як ви уявляєте собі вашу дальшу роботу?
— Боюсь, що найгірше попереду. Ми, правда, знаємо тепер, хто вбив Еріха Цибульку, але довести цього ми, на жаль, не можемо. Кінець кінцем, я висуваю лише гіпотезу. Якби я був убивцею, то зумів би непогано спростувати свої власні припущення.
— Отже, ви не сподіваєтесь, що злочинець признається?
— Навряд. Після всього, що сталося, я майже певен, що потрібні будуть незаперечні докази. І я гадаю, що до завтра матиму їх.
— Ну, чудово. Ви хотіли ще про щось поговорити зі мною?
— Так. Про тих двох французів. Товариш Швенк був іще раз у правлінні ярмарку. Ці французи…
Телефонний дзвінок перервав його. Бек жестом попрохав вибачення, підняв трубку й назвав себе.
— Так, так. Що там трапилось? — І після короткої паузи наказав: — Нехай хтось із охоронників негайно проведе цю особу до мене!
Бек знову звернувся до Гайєра.
— Прошу вас швидше закінчити доповідь. Як ви чули, зараз тут буде відвідувач. Він лише дві години тому записався на прийом, але цей візит настільки важливий для нас, що я не можу примусити його чекати. Для вас обох це буде особлива несподіванка. Але облишмо це на деякий час.
Вольфганг почав з того місця, де телефон перервав його доповідь:
— Товариш Швенк був сьогодні, як я уже казав, у правлінні ярмарку з приводу французів. Ви ж знаєте, що документи їх я наказав перевірити ще позавчора.
— Але ж з документами, здається, все гаразд.
— Ото ж то й воно. А мені ці типи все ж таки не подобаються. Візу на в’їзд і посвідчення на право відвідання ярмарку може, зрештою, кожен дістати. Тому я попросив товариша Швенка довідатись у правлінні, чи знають там цю фірму, а може й про те, хто до цього часу приїздив від неї на лейпцігські ярмарки. Але навіть і Швенк…
У двері постукали.
— Заходьте.
У дверях з’явилася голова товаришки Шульт.
— Це та особа, товаришу Бек.
— Прошу, нехай заходить.
Двері широко розчинилися, і я застиг на місці з роззявленим ротом.
Я ж знав цю «платинову» красуню, що стала на порозі. Це був ніхто інший, як — Іветта Ніфергельт!
Майор Бек допоміг їй зняти пальто.
— Це чудесно, що ви прийшли так швидко. Були якість труднощі?
— Жодних. Міхаель спить.
