Овернський клірик - Андрій Валентинов

— Про що я вже чув від поважного брата Пайса, — кивнув я. — У кожному разі, не судімо суворо… Правда, це не означає, що ми зобов’язані розповідати Анжелі про наші успіхи…

— …І невдачі, — Ансельм задумався. — Тоді… Отче Гільйоме, ми не говорили братові Петру про наші висновки. Не говорімо й надалі.

Погано. Дуже погано! Гіршого немає, ніж коли брати починають підозрювати один одного. У зрадництві, у дурості — все одно.

— Брате Ансельме! Хочу повідомити вам, що знаю брата Петра багато років. Більше того, вірю йому. Можу навіть сказати, що в будь-який момент довірю йому своє життя…

— Я теж, — Ансельм залишався незворушним. — Ви довірите йому своє життя, але не дасте читати Абеляра. Адже ви знаєте, у мене в келії зберігається Абеляр! Вам, напевне, доповіли, й отцю Сугерію теж. Але мені його читати можна. Чому?

— Тому, що ти розумний хлопчик, брате Ансельме.

— Нехай так, — «хлопчика» він проковтнув напрочуд спокійно. — Але уявляю, що буде, коли Абеляра почне читати брат Петро!

Я теж уявив, і мені стало недобре.

— Справа Жанни де Гарр — не просто історія про сільську відьму й зниклу дівчину.

У чомусь хлопець мав рацію. І поки я сам не розібрався, братові Петру краще не знати деяких деталей. Анжелі — тим паче.

— Тоді завтра йому знов доведеться вивчати місцевих овець, — вирішив я. — І нехай не спокусить його одна зовсім не смиренна вівця, що приблудилася до нашої череди. Ми ж, брате Ансельме, спрямуємо свої стопи туди, де нам слід було б побувати ще першого ж дня.

— У церкву? — з явно недоречною насмішкою поцікавився італієць.

— Ні. У дім Санксі де Гарра.

Я зовсім не знаю басконської. Це погано й досить незручно, оскільки Санксі де Гарр так і не вивчив як слід «ланг д’ок». Щоправда, його гідна дружина була з Артигата, але в нашій присутності вона намагалася не зронити зайвого слова. А господар, маючи свою хитрість у рогожі, ніби навмисно говорив такою дикою сумішшю місцевої говірки з басконською, що доводилося повсякчас перепитувати. Втім, навіть якби він знав латину, навряд чи ми могли б розраховувати на особливу відвертість.

Ми троє — господар, Ансельм і я — сиділи за великим, чисто вискобленим столом, господиня стояла неподалік, у кутку бекало ягня, й усе це виглядало досить ідилічно.

Проте лише виглядало. Де Гарр — міцний ще чоловік з рудуватою бородою й темними, жвавими очима, тільки й чекав моменту, щоб попрощатися з непроханими гістьми.

…Ні, він більше нічого не може сказати. Так, звичайно, останнім часом його нещасна дочка поводилася трохи дивно, але все це через ту божевільну черницю, прости її Господи! Так, звичайно, проклята відьма теж винна, і горіти їй у пеклі! Так, із удовою де Піо вони справді сперечалися через Косий Клин…

Басконець твердо тримав оборону. Цікаво, чи знав він, що поруч із ним усі ці роки була не його дочка? Звісно, вона жила із чоловіком, але вони напевно зустрічалися щодня.

Та про таке не запитаєш, і я перевів розмову зовсім на інше.

Санксі де Гарр був здивований. Більш того, був готовий спалахнути й обуритися.

Такі запитання, на його думку, зовсім зайві й до справи не мають жодного відношення.

…Так, він приїхав до Артигата двадцять два роки тому, саме після великої навали сарани. Ні, не здалеку. Він виріс неподалік, у Лабруа, й справжнє його прізвисько Дагарр.

Ні, з Лабруа він виїхав ще хлопчиком — пішов у море, плавав з рибалками. Де? Та скрізь, аж до Тунісу, нехай покарає Господь його безбожного султана. А переїхав тому, що посварився з родичами через майно, а вони підкупили суд. Чому до Артигата? Та так вийшло, переїхав і переїхав!

Залишалося поставити запитання, що цікавило мене вже давно. Відповідь була швидкою і чіткою. Ні, з сеньйором д’Еконсбефом, ні зі старшим, ні тим паче з молодшим, до переїзду він не був знайомий. А Жанну, вічна їй пам’ять, взяли до замку за рекомендацією старости — за ґречність і працьовитість.

Ні, не нинішнього, а дядечка П’єра. Ні, з дядечком П’єром поговорити не можна, позаяк він, царство йому небесне, уже рік, як помер…

Час було йти — цього дня я збирався зайти ще до де Пуаньяка, — але щось затримувало в цьому непривітному домі. Ще не знаючи, чого шукаю, я попросив показати Жаннині речі. Так, усі, які залишилися. Звичайно, вони в чоловіка, але, може, щось збереглося й тут? Одяг? Звичайно. Прикраси? Тим паче!

Похмурий господар стиха поговорив про щось із дружиною, та принесла величезний мідний ключ і довго порпалася у замку скрині, що стояла біля вікна. Я терпляче чекав.

Ансельм, про щось задумавшись, дивився вбік. Раптом по його обличчю ковзнула усмішка.

— Він не баск!

Ансельм говорив грецькою. Я не встиг навіть здивуватися, як італієць знову посміхнувся й ледь помітно кивнув у бік господаря:

— Рудий! Рудих у Басконії мало.

Думка була проста й очевидна, але я все ж таки засумнівався:

— Туди могли переїхати його предки.

Італієць постукав пальцем по столі й хитнув головою:

— Басконську він знає, але це не його рідна мова. Зустрічаються слова…